Сергій був дуже вродливим чоловіком і те, що він на мене звернув увагу, було щастям.
Я теж нічого, але він міг мати будь-кого, варто було лише усміхнутися і спитати своїм хриплим голосом «Як тебе звати?» і все, пиши пропало.
Але я вже була стріляним горобцем, недарма у мене вдома п’ятирічна донечка чекала на мене… То я так вчилася в інституті і поїхала була картоплю збирати, на виробничу практику. От і привезла!
Мама й тато були в розпачі, бо слушно вважали, що мене з дитиною ніхто заміж не візьме. Але я чомусь думала, що коли чоловік мене кохатиме, то й дитину мою прийме.
Аж тут Сергій, компліменти говорить, на каву запрошує, а я все тягну до того моменту, поки він запросить мене до шлюбу.
І так сталося – Сергій мені запропонував одружитися, але я тоді вирішила йому сказати, що я не сама.
– З дитиною?, – він здивувався, – То нічого, якось буде.
Я таку реакцію потрактувала як скоріше позитивну, ніж негативну і вискочила за нього заміж. А далі почалося…
– Я хочу жити з дружиною, а не з її дитиною. Віддай її батькам.
– Я не буду на неї давати жодної копійки, у неї є батько.
– Якщо вона батькові не потрібна, то мені тим більше.
Я приводила донечку до мами і не могла зрозуміти, як моя маленька тихенька донечка може спровокувати такі розмови?
– Слухай, Лідо, ти подумай добре над тим, що я кажу, бо варто мені лиш пальцями клацнути, як буде черга з дівчат, а ти вже заміж ніколи не вийдеш.
І це було правдою. Я не знала, що мені робити.
Навіть, коли я залишала доньку на вихідні у мами, то вона обвивала рученятами мою шию і не хотіла відпускати. А там мене чекав чоловік, опора моя і захист в житті, який чомусь вирішив перегородити мене і доньку.
Поки я думала, що ж мені робити, чоловік теж переконував мене по-своєму: ми ходили в магазин і він мені купував все, що я хотіла… Але я вже не хотіла ні чобіт, ні шуби, я хотіла аби моя дитина спала в ліжечку біля мене.
– Доню, у нього зарплата хороша і квартира своя, навряд чи колись тобі ще так пощастить. А ми Любочку виховаємо та й ти будеш приходити.
В понеділок я забирала Любу з садочка і вона бігла до мене з усіх ніг, обіймала міцно-преміцно і дивилася на мене з такою любов’ю. І я подумала, що такого захвату я вже не бачу в очах Сергія, колись був. Але минуло так мало часу і він вже не дивиться так на мене. Я вже не люба в його очах без підведених брів та губ.
Ми пішли до Сергія і я почала пакувати свої речі.
– Ти так робиш аби я прийняв її?, – скривився чоловік, – ще прибіжиш, а я подумаю чи приймати.
Я не прибігла. І подякувала долі, що тоді пішла, бо потім я зустріла Павла, який прийняв мою доньку і я зрозуміла, що він не висуватиме вимог, а любитиме нас просто за те, що ми є в його житті. У нас вже й онуки величенькі, а він все дивиться на мене тим поглядом.
А я і дітей вчила і онуків – не зраджуйте тих, хто вас любить, бо то найбільший переступ.
Потім то все сто раз вам обернеться і не буде ніякої радості. Гроші є і нема, а людина завжди буде пам’ятати, що ви для неї зробили в скрутну хвилину.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
