Звичайно, що не такого очікуєш від дитини почути, тим більше, що я ж її попереджала, що хлопці в гуртожитку не мають стримання, а вона має бути пильна.
– Мамо, тату, я при надії, – ось так вона прошепотіла і вже було по всьому, по моїх надіях.
Але найбільше мені було треба знати реакцію чоловіка, бо він у мене має крутий норов. Тим більше, що він мені не раз казав, що я доньці попускаю, коли дозволяю вертатися і в одинадцятій і в дванадцятій ночі.
– Дивися, бо як принесе в подолі, то ти будеш за це відповідати.
Казав і ось накаркав, а я ж так думала, що моя дитина має розум.
– Ти… Як? Ти ж на першому курсі!, – я вже перейшла на фальцет.
А вона лише очима лупає і мовчить!
– Тарасе, що тепер робити?, – за звичкою звернулася я до чоловіка і одразу ж прикусила язика, бо ж відповідь очевидна – він мене попереджав.
– Ти мене тепер питаєш, – почав чоловік, – А, коли я тобі казав, що ти її не глядиш, то твої вуха де були? Розум де був? А тепер до мене з питаннями?
Ой, тоді на нашу хату вже не міг ворон сісти. Я всю ніч не спала і все думала, що робити, бо ж попереду все життя і з дитиною вона точно заміж вже не вийде, та й жити як? Ще поки ми в силі, то ще поможемо, а далі? А як вона знову розуму не набереться і буде нам кожного року приносити? Я вже нічого не знала, але десь під ранок мені наснилося, що я заходжу в свою квартиру, а звідти вибігають діти один за одним і я не можу їх навіть порахувати.
Ледве я собі заварила кави та почала готувати сніданок. Чоловік теж виглядав невиспаним і я вирішила йому озвучити те, що надумала:
– Ми підемо в лікарню і все зробимо. Ти тільки дай мені гроші, бо мені до зарплати ще два тижні.
– Ти геть?, – гримнув по столу Тарас, – Дитина в чому винна, що ви обоє такі? Я навіть слухати не хочу!
Тоді чоловік пішов в кімнату доньки і сказав:
– А тому женихові передай, що буде батьком. Буде ростити чи не буде, але знати він має. Вже при мені телефонуй!
Донька набрала номер і сказала всього кілька слів, як на тому кінці кинули слухавку. Чоловік мій аж зубами скрипнув.
– Буде на його совісті. Все, сльози витерли і будемо жити далі.
Я вам так скажу, коли рішення правильне, то у всіх наче гора з плечей впала. Алла перестала постійно втягувати живіт та випрямилася, я добре спала, а Тарас більше на цю тему не говорив.
Звичайно, що я не хвалилася тим, що у нас таке сталося, але батькам мусили сказати і ті теж погодилися, що онук нам не завадить.
Вже ми почали якось до цієї думки звикатися, хоч і часу багато не пройшло, як в неділю почули дзвінок в двері. Я відкрила, бо ж сусідка прибігла чи що, а там… ціла делегація.
Перший такий ммм юний, так краще сказати, хлопець з букетом квітів. Я бачила лише прозорі вуха і червоні троянди.
Я так зрозуміла, що то жених і його родина. А у мене нічого не приготовлено! І мій кошмар здійснився на яву: до хати йшли і йшли гості, а я не могла їх порахувати! Тато й мама, хресні, діди і бабусі, тітка й сестра…
– Та ви не переживайте, ми все з собою взяли, – сказала майбутня свекруха і я одразу полюбила цю жінку.
За кілька хвилин розсунули стіл, поставили тарілки і на столі почали з’являтися наїдки. Свекруха жебоніла, що вони все самі приготували, бо син вирішив зробити нареченій сюрприз.
– А ми ж не проти, – сміється вона, – Головне аби вони помирилися!
Отаке було сватання і живуть вони, знаєте, як усі, проте, мають лише одного нашого онука. І я інколи аж здригаюся від думки, що було б, якби Тарас не наполіг на своєму?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
