Я не здивувалася, що мій колишній однокласник приїхав до дівчини у наше містечко. На столичного кавалера вішаються, як гірлянди, проте, його прохання мене таки ошелешило, бо ми роки не бачилися, він навіть, не приїздив на п’ятнадцять років після закінчення школи, а тут таке.
Про Олексія я ніколи не думала, як про романтичний об’єкт, адже в юності такими є не хлопчак, що сидить за тобою і постійно просить списати, а кіноактор чи співак.
Після випускного я так легко забула за школу і однокласників, наче їх ніколи не було в моєму житті.
Вискочила заміж, привела на світ двійко дітей і завила від нудьги. Ось тоді й стали такими милими і рідними, безтурботними і щасливими спогади з дитинства і зі школи.
Я радо ходила на зустрічі випускників, бо оте «а пам’ятаєш?» гріло мені серце.
Як ви здогадалися, в сім’ї у мене не клеїлося, раз так мені хотілося щастя хоч десь відчути.
Ми розійшлися і я можу так сказати, що діти, то такий скарб, який оціниш лише з часом. Колись думала, що поспішила з дітьми і треба було таки піти на роботу, а тепер рада, що в мене такі вже самостійні дітки, що вже й самі собі можуть розігріти поїсти і прибрати за собою.
І ось тоді, коли я вже нарешті в мирі з собою, коли моє щастя не десь і колись, а тут і зараз, ось вигулькнув шкільний друг. І не просто, а з проханням:
– Валю, ти колись була така креативна і весела, пам’ятаю твої стінгазети і сценки, які ти писала, слухай, поможи мені, я тут з дівчиною переписувався і вже вирішили зустрітися, то я хочу порадитися – як мені краще себе подати?
– Ой, Олексію, показуєш київську прописку і нема що креативити.
– Я тебе серйозно питаю.
Я й почала радити, щоб і квіти, і кудись в гарне місце повів. А він прийде з побачення та до мене з тортиком на чай напрошується, щоб все обговорити та план скласти на наступне побачення.
Мені, звичайно, тортики подобаються, але сусіди вже очі й вуха нашорошили, хто ж то до мене ходить, а потім ще й питати будуть, чого нема кавалера. Мені того треба?
А тут Олексій приходить.
– Щось, Валю, не клеїться у мене.
– Чого?
– Якась вона така, невдячна чи що? Виросла в нашому чудовому місті, я тут за кожним кущиком сумую, а вона кривить носом, що й дня не хоче тут бути, бо то провінція. Що вона варта кращого. І я не можу зрозуміти, чому вона в переписці була одна людина, а на ділі виявилася геть інша?, – бідкався він.
А далі дивиться на мене і каже:
– От з тобою мені хочеться годинами спілкуватися про наші місця і вчителів, мені навіть мовчати з тобою приємніше, ніж слухати її думки, чому вона не може себе реалізувати тут.
– Вона права, молоді хочуть жити в великих містах.
– А я навпаки, хочу жити в такому маленькому місті, де сусіди знають один одного, де дитину можна випустити погуляти у двір, де швидше ходити пішки, де малі класи і вчителі, які ще тебе вчили…
– То лишайся тут і проси її тут залишитися, – тільки й знизала я плечима.
– Я би рало лишився, але тільки ніяк не наважуся спитати.
– Та скажи все прямо, що тут наважуватися, ти ж уже дорослий.
– Добре. Ти права. То ж я тебе хочу спитати – ти погодишся зі мною одуржитися?
Я дар мови втратила, а для мене це щось, бо я ж не замовкаю.
– А як же пізнати один одного і зустрічатися?
– Добре. Давай пізнаватимемо один одного і зустрічатимемося.
І отак і сотворилося наше щастя: дрібки ностальгії, життєвого досвіду, мрій і цілей, і вже є готова сім’я.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
