fbpx

Менша донька ще на поминках по бабусі Ліді якось дивно поводилась. Все ходить, посміхається, настрій піднесений і радісний. Старалась напустити на себе смутку, але ж очі світяться щастям. Я не могла зрозуміти, у чому причина того стану, аж поки вона до мене не підійшла із проханням

Менша донька ще на поминках по бабусі Ліді якось дивно поводилась. Все ходить, посміхається, настрій піднесений і радісний. Старалась напустити на себе смутку, але ж очі світяться щастям. Я не могла зрозуміти, у чому причина того стану, аж поки вона до мене не підійшла із проханням.

Шість років тому я у стаціонар потрапила і довелось мені там не один тиждень “відпочивати”. У палаті нас було п’ятеро жінок приблизно одного віку і старенька бабуся Ліда. Я одразу помітила, що до неї ніхто не заходить, тож коли мала чим поділитись, з радістю пригощала її і супчиком домашнім і що там мені діти приносили.

Довгими вечорами мені старенька про свою важку долю розповідала. Не кожен здатен таке пережити, адже у свої 80, вона на той світ і чоловіка і двох дітей відправила. Залишилась вона одна на світі.

Ми тоді ще обмінялись мобільними, я їй що у аптеці купувала, чи коли у магазин з палати виходила, то запитувала що треба. Ну а коли виписались, то стала вона мені телефонувати по кілька разів на день. Людина одинока, сумно одній, а в мене робота одномаїта, там слухати можна і “угу” казати.

А потім якось вона попросила, аби чоловік мій кран відремонтував, а потім замок. Так ми стали до бабусі Ліди заходити дуже часто на гостину і так по дріб’язку. Мабуть, вона, що відчувала бо одного дня запитала, а чи не погодимось ми її доглянути.

— Не просто так, а за квартиру, – обвела поглядом вона своє житло. – Ви люди хороші, я бачу, що ти щира. Бо ж знаєш, лячно на когось надіятись. Є повно охочих, але ж нікому я довіритись не можу.

Звісно ми все оформили, як годиться і стала я до бабусі Ліди забігати двічі на день. То в магазин сходжу, то просто з нею погуляю, а то в домі приберу.

А коли за рік вона злягла, то я її і доглядати стала. Оскільки, була вона жінкою досить таки важкою, то мені коло неї ходити невістка допомагала. Бачила я що Риті і важко і неприємно, але добра вона душа:

— Ходімо, мамо, бо ніхто крім нас того не зробить. А самі ви скоро біля неї ляжете.

От так вісім років день у день я з Ритою біля Ліди і ходила. Син інколи допомагав. Доньку просила, але вона лиш у дім увійшовши мало не зомліла. Бачте, ні запаху, ні вигляду, ні атмосфери того дому вона стерпіти не могла, тому закривши носа вискочила геть. На тому і все.

А місяць тому Ліда полинула на небо. Важко нам із нею було, але ми із невісткою щиро оплакували втрату. Для нас вона стала рідною і близькою. За ці роки ми зблизились із нею, дуже інтелігентна і добра людина із важкою долею була.

На поминках по Ліді якось надто веселою була моя донька менша. Ходила щасливо усміхалась, не могла приховати навіть за напускним сумом свого щастя. Мені дивно було, адже приводу для радості ніби, як ніякого вона не мала, ну, принаймні, я про нього не знала.

Все стало зрозуміло, після того, як вона до мене підійшла з проханням. Вірніше, то навіть і не прохання було, а щось на кшталт наказу, чи як:

— Мам, дай ключі від Лідиної квартири. Ми вже з Андрієм речі склали. Переїду нарешті від свекрухи подалі.

Я отетеріла злегка. Ніколи, ні словом ні натяком я не давала дитині своїй приводу подумати, що Лідина квартира їй буде. Та й чого б то? Якщо хто там і житиме, то точно не вона а син мій. Зрештою, саме ми із невісткою Ліду гляділи вдвох, то яке відношення має до того донька?

Син зі мною проживає. Вони із невісткою збирають на власне житло, але можуть лиш по триста доларів із зарплати відкласти, а то погодьтесь, не надто великі гроші.  Хоч ні син, ні невістка ніколи не говорили про те, що Лідина квартира їх цікавить, але для мене то було очевидно ж.

Як почула донька про те, що квартира буде брату, такого лементу зчинила. І сльози і свідомість втрачала. Зрештою, заявила, що якщо я так вчиню, значить я її не люблю і вона мене зречеться:

— Брату квартиру цілу двокімнатну, а мені що? Чи я не така ж дитина як і він? Думаєш мені добре жити під боком у свекрухи скільки років?

Ой, не знаю тепер як і бути? Чоловік просить не поспішати із тим житлом, може хай син в кредит житло візьме, а ми ту квартиру здаватимемо, бо ж донька ображена не на жарт.

Знаєте, я ніби як і доньку розумію, їй образливо, а з іншого боку – чого? Невістка роками біля Ліди ходила, судна виносила, підгузки міняла.

Скажіть, хіба не буде правильним віддати ту квартиру невістці і сину? А чи послухати чоловіка і не робити так, бо стосунки із донькою зіпсуємо зовсім?

0412,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page