— Сашо, оскільки ми вирішили, що тепер будемо жити як одна сім’я, нам варто обговорити приземлені, але важливі речі. Наприклад, наш спільний побут і витрати, — я намагалася говорити спокійно, хоча серце чомусь пришвидшило свій хід.
Олександр на мить завмер із чашкою в руці, його погляд став гострим і настороженим.
— Що саме ти маєш на увазі? Мені здавалося, у нас і так усе чудово.
— Мова про елементарне, — я вела далі, дивлячись йому прямо в очі. — Досі всі закупи, рахунки за квартиру та побутові потреби лягали виключно на мої плечі. Тепер, коли ти переїжджаєш до нас назавжди, я пропоную ділити ці зобов’язання порівну. Мені важко самій тягнути такий обсяг витрат, враховуючи потреби дитини. Ти не проти?
Саша раптом відставив чашку так, що вона дзенькнула об стіл, а його обличчя почервоніло від обурення.
— Ти це серйозно? Ти ж знаєш, що в мене літня мати, якій я маю допомагати! Я не очікував, що для тебе фінансове питання стоятиме вище за наші почуття. Знаєш, Оксано, це звучить як прояв чистої меркантильності. Невже в тебе замість душі — лише калькулятор?
Я заніміла. Людина, яка ще вчора запевняла мене в безмежній любові та обіцяла стати опорою для мене й сина, сьогодні звинувачувала мене в захланності лише за пропозицію розділити відповідальність.
— Меркантильність? — тихо перепитала я, відчуваючи, як усередині все холоне. — Значить, жити за мій кошт, користуватися моїм комфортом і при цьому називати мене дріб’язковою — це твоя модель щасливої сім’ї? У такому разі, Сашо, нам краще попрощатися прямо зараз.
Мабуть, не варто в деталях розповідати, як воно — бути жінкою, яка самотужки піднімає дитину. Це схоже на постійний біг угору, коли за спиною важкий рюкзак, а попереду — нескінченна черга рахунків, господарських справ і дрібних негараздів, які мають звичку з’являтися саме тоді, коли на рахунку залишається мінімум до наступного надходження коштів.
Минуло п’ять років відтоді, як ми з чоловіком розійшлися. Наш Артемко ріс, майже не пам’ятаючи батька. Його тато, на жаль, виявився майстром ухиляння від відповідальності.
Він уникав зустрічей, а допомога, яку він іноді надсилав, була настільки символічною, що про неї навіть соромно було згадувати. Судитися за аліменти я не стала — знала, що він офіційно працює на мінімальну ставку, а решту отримує «в конверті».
Тому я вирішила покладатися лише на себе. І, мушу визнати, у мене це непогано виходило. Я працювала з подвійною енергією, що не залишилося непоміченим керівництвом.
Моє кар’єрне зростання було стрімким: від звичайного менеджера до керівника відділу постачання у великій фірмі. Разом із посадою зросли й мої можливості. Тепер Артем мав найкращі конструктори, ми часто відвідували сучасні розважальні центри та ласували солодощами в улюбленому кафе «Мрія».
Саме в цьому кафе й відбулося те саме доленосне знайомство.
Це був звичайний сонячний вихідний. Ми з сином сиділи біля вікна, насолоджуючись десертом. Раптом повз наш столик швидко пройшов чоловік. Зачепивши краєм своєї сумки нашу вазу з морозивом, він змахнув її на підлогу.
Скляні уламки розлетілися, а Артемко, бачачи свою втрачену радість, готовий був от-от розплакатися.
Винуватець події миттєво зорієнтувався. Не чекаючи моїх зауважень, він кинувся до стійки і вже за хвилину поставив перед малим величезну порцію пломбіру, щедро посипаного шоколадною крихтою та горішками.
— Вибачте мені, будь ласка! Я був занадто неуважним, — він щиро посміхнувся, дивлячись на нас. Його звали Олександр. Він виглядав пристойно, мав приємний голос і відкритий погляд. Я лише усміхнулася у відповідь, даючи зрозуміти, що інцидент вичерпано.
— Чи можу я приєднатися до вашого товариства, щоб якось загладити свою провину за це непорозуміння? — запитав він.
Я не встигла й слова мовити, як Артем, рот якого вже був заповнений новим морозивом, активно закивав головою:
— Звісно, сідайте!
Ми розсміялися через таку гостинність сина. Розмова зав’язалася легко. Олександр виявився цікавим співрозмовником, він влучно жартував і вмів слухати. Коли вечір підійшов до кінця і він проводжав нас до самого будинку, він обережно попросив мій контакт.
Я, не вагаючись, дістала свою нову візитку, де чорним по білому було написано назву моєї посади. Побачивши напис «Начальник відділу», Олександр з повагою підняв брови:
— Ого, солідно! Тоді я обов’язково зателефоную вам завтра? — Буду чекати, — відповіла я, не підозрюючи, які уроки готує мені доля.
Артемко весь вечір був у захваті:
— Мамо, а той дядько крутий! Веселий такий!
Наші стосунки з Олександром розвивалися за класичним сценарієм. Спочатку це були прогулянки парком, кінотеатри та недільні обіди. Згодом він почав залишатися в нас на вихідні. Приходив у п’ятницю ввечері і йшов лише в понеділок вранці.
Мені подобалося, як вони ладнали з Артемом. Вони разом збирали складні моделі літаків, грали в ігри, і в домі нарешті з’явилася та особлива атмосфера повноцінної сім’ї, якої мені так не вистачало. Олександр здавався ідеальним партнером — уважним, спокійним і турботливим.
Проте була одна деталь, на яку я спочатку не звертала уваги. За три місяці нашого тісного спілкування Олександр жодного разу не ініціював закупівлю продуктів.
Він приходив до мене додому, де стіл завжди був накритий кращими стравами, де в холодильнику завжди було свіже м’ясо, сири та фрукти. Я почала готувати набагато більше, витрачаючи на продукти значні суми, але він сприймав це як належне. Окрім того морозива під час нашої першої зустрічі, він практично не вкладався в наш спільний побут.
Коли одного разу під час вечері він заговорив про те, що хоче переїхати до нас остаточно і узаконити наші стосунки, я спочатку зраділа. Але пам’ять про попередній гіркий досвід з колишнім чоловіком змусила мене бути розважливою.
Наступного ранку, коли Артемко втік у свою кімнату дивитися мультфільми, я вирішила розставити всі крапки над «і». Та розмова, що почалася з моєї пропозиції щодо спільного бюджету, швидко перетворилася на справжнє випробування.
Слова про мою «меркантильність» боляче вразили мене. Я ніколи не вимагала від нього золотих гір, але вважала, що дорослий чоловік повинен забезпечувати власні потреби, а не ставати ще однією дитиною на утриманні жінки.
Після того, як Олександр пішов, гучно грюкнувши дверима, Артем вибіг з кімнати.
— Мамо, а куди пішов дядя Саша? Він же обіцяв зі мною в парк піти!
Я пригорнула сина до себе, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.
— Він пішов додому, сонечко. Він вирішив, що жити з нами йому буде занадто важко.
Протягом наступних годин мій телефон розривався від текстових повідомлень. Олександр, якого я ще вранці вважала своїм майбутнім чоловіком, тепер не соромився у висловах.
Він писав образливі речі, звинувачуючи мене в тому, що я ціную папірці вище за людей. Прочитавши кілька таких послань, я зрозуміла: Бог мене відвів від великої біди. Я просто заблокувала його номер і відчула, як важкий камінь впав із моєї душі.
Все виявилося банально просто: він шукав не сім’ю, а комфортну гавань, де його будуть годувати й обслуговувати задарма.
Життя тривало. Я зосередилася на роботі. Невдовзі мені запропонували підвищення з переїздом до іншого міста, де відкривалася нова філія нашої компанії. Це був серйозний виклик. Мені потрібно було підготувати собі заміну на поточному місці.
Протягом тижня я передавала справи Лілії — молодій та амбітній дівчині. Вона виявилася напрочуд тямущою, швидко засвоювала складні схеми постачання та вміла знаходити спільну мову з вибагливими партнерами. Я була спокійна за свій відділ.
Але в особистому житті на мене чекав ще один поворот. На одній із ділових зустрічей я познайомилася з В’ячеславом. Він був представником фірми-партнера. Наша перша розмова була суто професійною, але в ньому відчувалася така внутрішня сила і спокій, що я мимоволі зацікавилася.
Слава виявився зовсім іншою людиною. Він не кидався словами, а підкріплював усе діями. Коли він вперше прийшов до нас у гості, він не прийшов із пустими руками — він приніс не лише квіти для мене, а й величезний пакет корисних продуктів, ніби це було абсолютно природно.
Знайомство з Артемом пройшло напрочуд легко. У них з’явилися свої «чоловічі» секрети. Коли я вкладала сина спати, він лише й розповідав про дядю Славу: як вони разом вивчали атлас, як Слава вчив його тримати інструменти і як весело вони провели час на майданчику.
Минуло зовсім небагато часу, і В’ячеслав зробив мені пропозицію, про яку я навіть мріяти не наважувалася. Він запропонував мені не просто жити разом, а стати його дружиною та переїхати з ним до столиці, де він мав власне житло та бізнес.
— Оксано, я хочу, щоб ти відчувала себе захищеною. Я бачу, яка ти сильна, але навіть найсильнішим жінкам потрібне плече, на яке можна схилитися, — сказав він.
За тиждень ми з Артемом і Славою полетіли назустріч нашому новому життю. Дивлячись через ілюмінатор літака на хмари, я думала про те, як важливо вчасно сказати «ні» неправильним людям, щоб звільнити місце для тих, хто справді на тебе чекає.
Моя історія навчила мене: справжня любов не вимірюється словами про неї, вона проявляється в повазі до твоєї праці, твого часу і твого світу.
Тепер, коли Артемко весело сміється, тримаючи Славу за руку, я точно знаю: моє рішення тоді, на кухні за ранковою кавою, було найправильнішим у житті.
Ми будуємо наше майбутнє разом, крок за кроком, без жодних таємниць та прихованих рахунків. І це — найвище щастя, яке тільки можна отримати від долі.
Головна картинка ілюстративна.
