Мій брат був улюбленцем сім’ї. Пізня дитина, він з’явився уже тоді, як я школу скінчила. “Наш мізинчик” – ніжно говорила мама. Тато з замкнутого і відлюдькуватого, раптом перетворився на здорового добряка, який просто танув, коли бачив сина. Тим непріємніше було батькам коли мій брат вирішив зробити те, що зробив.
Так, я росла у любові і турботі батьків. Я була єдиною донечкою і вони вкладали у мене всі свої сили і фінанси, мені ніколи не було на що скаржитись. Я росла щасливою і впевненою у собі дитиною.
Я не ревнувала батьків до свого брата, адже вже жила іншим життям. Та й вони ніколи про мене не забували, телефонували, опікувались мною.
Я й сама брата любила, бо як можна не любити оте чудо з волоссям стиглої пшениці і очима кольору неба? Він був наївним і добрим до усього світу. Посмішка не сходила з його обличчя.
Однак, чим старшим ставав брат, тим більше неприємностей ми мали із ним. Батько до школи ледь не щоденно ходив, адже братик мій постійно влазив у неприємності.
— Виросте – порозумнішає. – говорили батьки.
А брат мій виріс і замість того аби іти навчатись поїхав на заробітки у Фінляндію. Тричі він їздив на сезон, привозив гарні гроші.
— Не всім бути вченим, – заспокоювала себе і тата моя мама. – Значить робітник хороший. А може попрацює і зрозуміє, що головою краще працювати, ніж руками.
Та от, брат мав на своє життя інші плани. Одного разу він нам заявив, що не буде більше повертатись додому і хоче залишитись жити за кордоном на постійній основі.
Батьки благали сина схаменутись, але той сказав, що як такі розмови, то краще ніяких і вимкнув номер для зв’язку назавжди. Я пробувала до нього достукатись, телефонувала, але той і мене до чорного списку вніс.
Я досі вважаю, що саме на братові вина за те, що тато і мама так рано цей світ покинули. Вони ж його так любили і не розуміли, за що він так із ними.
Та й невідомість їх повільно з’їдала і висмоктувала сили життєві. Мама вірила у те, що син схаменеться до останнього. Так і не дочекалась від нього дзвінка, хай і носила телефон з собою постійно.
Батьків не стало якось врапт і обох. Я тоді вже була заміжня, підростало двоє синів. Квартиру батьківську успадкувала через пів року повністю, адже брат так і не з’явився.
Лиш за п’ять років по тому брат дав про себе знати. Приїхав зі своїм сімейством мені під двері і став просити ключів від квартири батьків, адже жити їм було ніде.
Я бачила, що ті і справді розгублені і не мають за душею анічогісінько. Та й троє діток, які були так схожі на брата мого, потребували даху над головою.
— Це – тимчасово, – запевнив мене брат. – Я знайду роботу і ми будемо шукати дім для постійного проживання. Дякую тобі, сестро.
Відтоді я брату допомагала у міру своїх сил. Купувала одяг племінникам, влаштувала свою братову на роботу до подруги. Якраз не далеко від квартири у якій вони мешкали.
Відносини між нами були теплими і родинними. Брат став мені справжнім братом, колишні образи забулись, я була рада тому, що він повернувся.
А потім, одного дня, мені прийшло сповіщення про те, що маю борг за комунальні. Брат пів року не оплачував абсолютно нічого, хоч обіцяв це робити.
— Ти смішна? – дивиться на мене зверхньо. – Мало того, що забрала спадок, так ще й я повинен гроші за твоє ж житло тобі виплачувати. Шукай далі не розумних. Скільки маєш, розщедрюйся.
Не допомогла ні розмова із моїм чоловіком, ні вмовляння. Братова узагалі наговорила такого, що й не сприймається нормальною людиною. Ми винні були в усіх гріхах і незгодах у їхньому житті. Та й взагалі мали б віддати їм батьківську квартиру, бо так справедливо, а я не маю совісті.
Виселяли ми брата довго і сцени були неприємні. Найприкріше те, що він зіпсував усе до чого руки дотяглись перед тим, як виїхати.
Більше він у моєму житті не з’являється і знати про себе не дає. А мені так прикро. Все ж було добре, я їх не швидила не просила з’їхати, допомагала. Ми так гарно спілкувались. Чому він так вчинив зі мною, чим я завинила?
Головна картинка ілюстративна.
