Мій брат Максим розповів батькові, що скоро у нього з’явиться онук. Відповідь батька вразила мене: «Справжні внуки бувають тільки від синів».

Мої батьки розлучилися, коли мені було всього вісім років. Старший брат залишився з батьком, а я залишилася жити з мамою. Відтоді батько майже не брав участі в моєму житті: не допомагав матеріально, не цікавився моїми успіхами, і навіть на день народження рідко вітав.

Все виховання та турботу про мене взяла на себе мама. Вона виростила мене, дала освіту і завжди підтримувала. І тепер, коли я сама стала матір’ю, її підтримка незмінно залишається для мене найціннішою.

Зараз мені 25, я заміжня і нещодавно народила сина. На моє весілля я все ж запросила батька, хоча й не сподівалася, що він прийде. Він з’явився тільки завдяки наполегливості родичів, які буквально привели його за руку та вручили йому букет для мене. Але навіть тоді між нами не виникло тепла чи якоїсь спорідненості.

Коли я була на п’ятому місяці, мій брат Максим розповів батькові, що скоро у нього з’явиться онук. Відповідь батька вразила мене: «Справжні внуки бувають тільки від синів». Ці слова глибоко зачепили мене, і я вирішила більше не робити перших кроків до спілкування з ним.

Сьогодні я сиджу на кухні з мамою, готуючи обід. Маленький Артемко спить у колисці поруч.

— Доню, ти б могла зателефонувати батькові та запросити його в гості, — обережно починає мама, помішуючи суп.

Я зітхаю, відчуваючи, як напруження заповнює кімнату.

— Мамо, він знає, що у нього народився онук, але навіть не подзвонив. Чому я повинна знову робити перший крок? — відповідаю, намагаючись стримати емоції.

Мама зупиняється і дивиться на мене з сумом в очах.

— Розумію, але люди змінюються. Може, він просто не наважується сам зателефонувати. Родичі казали, що він був радий новині про Артемка.

Я опускаю погляд на сплячого сина і думаю про те, чи варто давати батькові ще один шанс.

— Його слова про «чужу кров» досі болять, мамо. Як я можу забути це і поводитися так, ніби нічого не сталося? — питаю я, відчуваючи, як голос починає тремтіти.

Мама підходить ближче і кладе руку мені на плече.

— Знаю, доню. Але, можливо, зустріч з онуком змінить його ставлення. Ти ж не для себе це робиш, а для Артемка. У нього буде шанс знати свого дідуся.

Я задумалась над її словами. Може, справді варто спробувати? Але страх знову бути відкинутою стримує мене.

Ввечері, після того як мама пішла додому, я залишилася наодинці зі своїми думками. Взяла телефон до рук і довго дивилася на номер батька, який так і не змінився за всі ці роки. Набрала повідомлення: «Привіт, тату. У мене народився син, твій онук Артем. Хотіла б запросити тебе в гості познайомитися з ним». Палець завис над кнопкою «Надіслати».

Раптом двері кімнати відкрилися, і зайшов мій чоловік Сергій.

— Все добре? Ти виглядаєш схвильованою, — запитує він, сідаючи поруч.

— Думаю, чи варто запрошувати батька познайомитися з Артемком. Не знаю, як він відреагує, — відповідаю я.

Сергій усміхається і ніжно обіймає мене.

— Ти зробиш так, як підказує тобі серце. Якщо відчуваєш, що варто спробувати, то чому б і ні? А якщо ні — це теж нормально. Головне, щоб ти була спокійна і щаслива.

Я вдячно дивлюся на нього і, глибоко вдихнувши, натискаю кнопку «Надіслати». Що буде далі — невідомо, але я зробила крок назустріч.

Тепер м’яч на його стороні поля, і тільки час покаже, чи зможемо ми налагодити стосунки заради майбутнього нашої родини.

You cannot copy content of this page