Мій чоловік каже, що я йому наснилася і покликала його за собою і так він мене знайшов. Я кажу, що це все дурниці, адже ми знаємо один одного з самого малечку, то як він мене міг шукати?
Ми з Віктором ходили в один садок. Не скажу, що любила його від тоді, але те, що нас виховательки ставили в пару на танцях і на прогулянках, то таке було, навіть фото є.
Далі ми пішли в одну школу і так сталося, що й в один клас. А оскільки дітей було багато, всі навколо чужі, то ми й стали разом триматися.
А вже в старших класах, я зрозуміла, що він мені дуже подобається, але навколо було так багато гарних дівчат, а він так гарно співав і ще й на змагання різні їздив, я розуміла, що шансів у мене не багато.
Та й ще ці окуляри, вічно горблюся, як каже моя мама…
Доля нас розвела лише тоді, коли ми пішли вчитися. Хоч я й знайомилася з багатьма хлопцями, але такої теплоти не відчувала ні до кого. Перед цими треба було тримати марку дівчини з характером, а з Віктором можна було їсти соняшник і мовчати…
Після навчання я пішла працювати і так сталося, що там само працював і Віктор. Я дуже зраділа і ввесь час намагалася йому нагадати хто я, але він наче дивився крізь мене.
Видно, за ті кілька років він усе забув.
Та й чого я буду напрошуватися, у мене й без нього є кавалери.
А потім сталося диво, Віктор мало не впав, коли я прийшла в їхній відділ.
– Ти?, – каже він мені.
– Я, – кажу.
– Ти ж мені снилася! Я б тебе ніколи отак не впізнав.
– Що за дурниці, коли ти мене роки знаєш, – кажу я йому.
Звичайно, я не буду йому нагадувати, як ми по деревах лазили і яблука зелені їли…
Він пішов мене проводжати після роботи, розказував про себе за ті роки, що я про нього не знала. Далі запросив мене в кіно, а далі вже запропонував зустрічатися.
Далі ми зіграли весілля і живемо вже п’ять років разом, у нас донечка.
Віктор тішиться і каже, що у нашої доні мої очі зі сну.
– Я тебе лиш по очах тоді й впізнав, бо ти геть змінилася і стала такою…
– Якою?
– Далекою і незнаною! Я прокинувся і не знав, де я маю тебе шукати, втратив спокій і апетит.
– За апетит ти вже перебільшуєш!
– Клянуся, – сміється він…
Ми щасливі і якщо я маю бути вдячна за це віщому сну, то я вдячна цим силам, що розкрили його очі на мене, що він побачив в мені жінку, а не товаришку по дитячих іграх. А ваші сни збуваються?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
