Затишна кав’ярня в центрі міста нагадувала мені живу людину, тобто жінку бальзаківського віку, з очима-вікнами, прикритими віями-ролетами шоколадного кольору.
Вона запрошувала перехожих, відчиняючи старовинні двері, ніби обіймала тих, хто заходив, і мене також зустріла як довгождану гостю, що вже кілька місяців не заходила сюди після довготривалого відрядження.
Із-за барної стійки мені підморгнув знайомий бариста. Дубовий столик біля вікна аж підстрибнув на різьблених ніжках, запрошуючи мене зручно вмоститися на лаві, офіціант люб’язно нахилився, щоб прийняти замовлення.
Я любила заходити сюди на вихідних випити духмяного напою, поласувати медовими тістечками, а, головне, побути на самоті, подумати, дати собі звіт про тиждень, що минув, скласти плани на наступний.
А ще я любила попрацювати в обстановці запашного аромату кави і тихого гамору людей. Сюди приходили парами або невеликими групами, тож, бачачи, що я поєдную приємне з корисним, тобто працюю, до мене не підсідали.
Але коли ставало більш людно, я закривала ноутбук, щоб не бентежити відвідувачів, і дати можливість комусь присісти біля мене.
Того дня мені щось не писалося, важко було зібрати докупи думки, щоб розбігалися по всіх закутках пам’яті та втихомирити емоції, пов’язані з ними. Тож я відклала вбік свій ноутбук і почала розглядати людей, уявляючи, ким і якими вони є в родині, на роботі, що люблять, чим цікавляться.
Біля мене зупинилася жінка приблизно мого віку, спитала, чи не зайняте місце біля мене. Я кивнула головою і зраділа, маючи надію почути з її уст якусь історію. Адже в мене була інтуїція: якщо сюди заходить хтось поодинці, то непросто збадьоритися кавою, чи перекусити тістечками, а побути на самоті, але серед людей, які цінують затишок, тепло та увагу.
Ті, що компанією по двоє-троє, гомонять собі тихо. А чому б незнайомцям не порозмовляти? І для душі, а мені ще й для роботи потрібна була якась життєва історія, а саме для рубрики «Сімейне гніздечко».
Та, яку я мала описати, була надто важка, треба було добре обдумувати, як коректніше ту подію подати. А мені хотілося почути щось для душі, із щасливим фіналом.
– Чудовий у них бариста, – сказала я, сьорбнувши з чашки, демонструючи при цьому насолоду від ароматного напою, щоб якось зав’язати розмову.
– О так, і не тільки, – відповіла жінка, хрумаючи тістечко, – люблю сюди заходити.
Відчувалося, що ця елегантна пані не проти була поговорити.
– Справді? Не бачила вас раніше.
– Переважно в обідню пору забігаю. Та сьогодні, мабуть, не швидко засну вночі. То вже, як для мене, запізно в надвечір’я кавою себе балувати.
– Я так зрозуміла, що пані заходить сама, без кавалера, – підморгнула я, трохи побоюючись, що ризикнула зачепити, можливо, делікатну тему. На щастя, мої побоювання виявилися зайвими, бо співрозмовниця також підморгнула мені і в тон відповіла:
– Кавалера ще не маю, а з чоловіком – розлучаюся.
– Вибачте, мабуть вам неприємно про це говорити.
– Навпаки, хочу виговоритися. А ви, часом, не журналістка? Я вашу братію вже впізнаю, бо не раз інтерв’ю давала. Я ж переселенка з Донецька.
І полилася тиха розповідь.
– Я народилася в заможній родині, здобула гарну освіту. Батьки мали власний бізнес, могли дозволити собі подорожувати, відпочивати за кордоном і мріяти про зятя, який продовжив би їхню прибуткову справу. До мене сватався хлопець, як говорили батьки, із нашого кола. Але я йому відмовила, бо закохалася в експедитора, який працював у нас. Сім’я мене, м’яко кажучи, не розуміла й не підтримала. Але це ще було терпимо. Коли родина дізналася, що хлопець переконав мене підтримувати на виборах іншу політичну силу, то дуже образилися, мовляв, завдяки їхній партії бізнес наш розвивається, а я така невдячна, тому фірму на мене тато не перепише, хай починаю з нуля зі своїм хлопцем.
Про конфлікт із батьками я не хотіла розказувати коханому, лише запропонувала жити разом у нього, тому що батьки мої – люди старомодні, звикли до передвесільних церемоній, а я не хочу білого плаття та феєрверків, то даремна трата грошей, давай просто розпишемось, казала, і поставимо всіх перед фактом.
Він погодився, бо не мав ні копійки за душею, щоб свататися та справляти весілля. Я ж готова була жити з ним у двокімнатній хрущовці з його батьками, хоч після хоромів моєї сім’ї мені було неймовірно важко. Як там кажуть: з милим рай і в курені.
Ми подали заяву, згодом розписалися в буденній обстановці, жили в невеликій кімнатці його квартири, зайнялися пошуками роботи, бо навіть на їжу не вистачало грошей його батьків. Для мене ця ситуація, як у прислів’ї «Хай хліб з водою, аби, любий, з тобою», бо дуже закохана була.
Але, як виявилося згодом, мій чоловік любив не стільки мене, скільки гроші моєї родини, на які дуже надіявся, не відаючи, що мій тато буде настільки категоричний.
Почалися суперечки, затримки на його копійчаній роботі, освіти ж не мав ніякої, після школи де тільки не працював, перебивався будь-якими заробітками. А тепер у нього сім’я. Як далі жити?
Після довгих вагань я вирішила перепросити батьків, повернутися в їхній бізнес, якщо пробачать, пообіцяти, що ми з чоловіком і надалі підтримуватимемо нашу регіональну партію. Рідним я говорила, як люблю свого чоловіка, а він мене просто на руках носить, що він такий добрий, такий уважний, хоч було зовсім не так, але я намагалася зберегти сім’ю.
А в моїх батьків серце не кам’яне, тож невдовзі ми зажили, як у Бога за пазухою. Тато полюбив зятя, довірив йому важливу ділянку роботи. Наш бізнес процвітав. А я бажала народити дитинку, та чоловік переконував, що зарано ще, ось відкриємо ще один ресторан, ось закінчимо ще цю справу, ось завершимо ще цю роботу.
Так пролетіло кілька років, мирних років, бо в 2014-ому почалося вже інше життя, тривожне й непередбачуване. Я ж зразу розібралася в тій ситуації, зрозуміла, хто є хто в Донецьку.
Ми з чоловіком переїхали до Львова, мали намір тут розпочати свій бізнес, але в нас нічого не виходило, бракувало татового досвіду. Однак батьки не хотіли переїжджати, натомість стали ділитися майном із новою владою, а згодом і мій чоловік до них переїхав, бо не міг прижитися в цьому місті.
Все йому було незвичне: мова, менталітет львів’ян, традиції. Я також мрію повернутися в рідне місто, коли воно за духом стане українським, але з моїми батьками і чоловіком шляхи розійшлися назавжди. Вони вибрали рускій мір і перетворилися на ждунів їхнього «визволення».
– «Сумно аж за край», – після паузи прийшли мені на думку слова пісні.
– Та ні, я вже не сумую, прижилася у Львові, працюю. А нещодавно мене розшукав колишній залицяльник, каже: всі ці роки не міг мене забути, в 2014-ому переїхав до Бучі, а після вторгнення – до Львова, щоправда, з травмованою ногою, тепер волонтерить. Ото я в роздумах, він став мені дуже подобатись, у нас із ним один світогляд, але мені вже за тридцять. Чи не запізно створювати нову сім’ю, народити дитину, особливо в наш час, далеко не мирний?
Що я могла на це сказати своїй співрозмовниці? «Життя триває. Тож бажаю вам щастя».
Фото Олександри К.
