Все, що у нього було негаразд на роботі, те все він виливав на мене з дитиною і приводів не треба було багато:
– Ще не підігріла вечерю до його приходу.
– Приготувала не те, що він думав, що приготую.
– Дитина вередує.
І ще багато чого міг зауважити, але найбільше його дратувало, коли я просила у нього гроші:
– Що знову? Я ж тобі давав тільки вчора, ти що їх їж?
Мене аж горло здушувало, адже я сиділа з річною дитиною і де я мала взяти гроші на його думку? Не раз і не два я картала себе за те, що уявила в чоловікові риси, яких той не мав, що так швидко погодилася на дитину, що не мала ніякої фінансової подушки. Щоб почуватися людиною, а не вічної жебрачкою і це при чоловікові, який клявся в любові!
Думала я поїхати вже до мами з дитиною і забути це все , як страшний сон, але мама мене перерадила:
– І що далі? ти думаєш, що інші будуть кращі чи що чужий чоловік буде любити твою дитину?
– А хіба Мирон любить Назарчика? Мамо, він каже, що поки дитина не пішла до школи, то він не буде з ним нічого робити, а вже тоді буде виховувати та брати його з собою на рибалку чи на футбол.
– І що? Ще не такі чоловіки бувають і якось жінки з ними живуть.
Без ніякої підтримки я вернулася до чоловіка, щоб вислуховувати, яка я нездала жінка і якби не він, то не знати, де б я взагалі опинилася.
Був звичайний за мірками нашої родини вечір: чоловік вернувся і вже з самого порогу почав до мене претензії, чому я не на всі обороти закрила хату, далі чому взуття під ногами, чому на милі волосся.
Я не знаю, що то зі мною сталося, але я взулася і просто вийшла з хати. І пішла прямо по вулиці, нікуди не звертаючи.
Я йшла і йшла і з кожним кроком розуміла, що не хочу в тій хаті більше залишатися ні хвилини. Але треба було все обдумати і я присіла на лавочку і стала обдумувати кожен варіант: вернутися до батьків в інше місто, там віддам Назарка в ясла і буду працювати. Звичайно, прийдеться вислухати від мами й тата багато чого, але це просто квіточки в порівнянні з тим, що я чую з люблячим чоловіком.
І так я пробула на вулиці десь пару годин, коли чоловік почав мені видзвонювати, де є ж я така непутяща ділася, бо ж дитина плаче. Мені стало не пособі вертатися додому і я переночувала у подруги.
На ранок вернулася, коли Мирон вже був в дверях і казав, що так зі мною ввечері поговорить, що я запам’ятаю на довго.
Я тоді подзвонила до свекрухи і попросила пожити у нас, бо у мене справи з’явилися, а чоловікові сказала, що не вернуся додому, бо мені страшно від його реакції і поки йому не пройде, то я не вернуся.
Це був найкращий тиждень мого життя – я сама в квартирі подруги, Мирон дзвонив. Але як тільки він підвищував голос, то я кидала слухавку.
Нарешті чоловік сказав, що він не сердиться і мама більше не хоче у нас жити, тому дуже мене просить аби я вернулася додому.
Я прийшла і побачила дуже невдоволену свекруху і чоловіка, який себе стримував.
– Мироне, бачу ти ще не заспокоївся, то я піду.
– Ні!, – вигукнула свекруха, – Він вже дуже спокійний, дуже. Я піду!
Я обіймала синочка і поглядала на чоловіка, але він був мов шовковий і відтоді якось все менше і менше у нього було бажання на мені зганяти свій поганий настрій. І справа не в тому, що він боявся мене втратити, а в тому, що він розумів, що діти залишаться на нього і його маму, яка мені такого синочка виховала.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
