– А все ти, Оксано, винна! Все тобі дівчата були не такі! Та ноги має не такі, та фігуру, та з села і хоче його квартиру, а та просто хоче на його шиї все життя сидіти. А тепер що? Вже всі наші знайомі мають онуків, я навіть з хлопцями за гаражами посидіти не можу, бо вони біжать онуків з садка забирати, один я нікуди не біжу! А все через тебе!
Це дуже несправедливі слова, бо я своєму синові хотіла лише добра і доброї долі в житті. Але, вибачте, як у нього освіта і гонорова робота та квартира, то чого я маю погоджуватися, що у моїх онуків буде отакий ніс, а як буде дівчинка, то ще такі ноги? А ці претендентки просто вчепитися мов кліщ і все життя на шиї його висіти? Це в які ворота? Хто від цього буде щасливий?
Але хіба ти комусь щось поясниш? Звичайно, що чоловік мене шукає крайньою, хоча сам зі мною погоджувався, коли я про тих дівчат говорила! а тепер, я, бачте, всіх очорнювала.
Звичайно, що я вже синові кажу, щоб привів когось знайомитися, а він лиш рукою махає.
– Знову тобі не сподобається і що я тоді буду робити?
– Євгенчику, мені сподобається, тільки веди!
– Мамо, – каже син, – нащо мені дружина? У мене все й так добре – живу і радію життю.
– Але, сину, так не можна. Пора мати вже родину, діти. Я онуків хочу, кінець кінцем!
Син тоді так хитро посміхнувся і я не сприйняла те за знак, хоча треба було насторожитися! І ось через тиждень він зателефонував і каже, що на неділю приведе знайомитися з нареченою.
– Тільки, мамо, якщо ти будеш її критикувати. То я нікого більше не приведу!
Я погодилася, що буду тримати себе в руках.
– Обіцяю, – запевнила сина я.
– І ще, ма, Світлана має двоє дітей, то ти май на увазі…
Я не дослухала і кинула слухавку аби вголос не закричати, адже я обіцяла прийняти невістку.
А тут аж двоє дітей! бідна моя дитиночка! Синочок мій ріднесенький життя буде батрачити, щоб тих дітей виховати, а ще ж чи захоче та Світлана йому дитину подарувати?
– Що? Онуків хотів, – напосілася я на чоловіка, – то будеш мати аж двох!
Вже ми з чоловіком від душі один одному наговорили, я вже накапала собі заспокійливого і вирішила, що треба це прийняти. Просто прийняти і все. А, може, виявиться, що вона дуже хороша жінка? Ні? Ну, може ж Бог наді мною змилосердитися?
І ось неділя, дзвінок і на порозі син зі Світланою і я одразу ту особу впізнала! Та, з хитрим лицем, яка хотіла всістися моєму синові на шию! І скажіть, що мати не відчуває? Що не бачить тих наскрізь? І ось вона своє за получила, а я ніяк свого хлопчика не захистила!
А діти ж маленькі, розумієте? Одному чотири, а іншому лиш рік. І як вона отак могла від когось настарати і моєму синові на шию висадити?
Звичайно, що я не могла приховати свого виразу, хоч і мовчала. Дивилася на дітей і думала, що гарні діти, отже, гени гарні у неї, то й у мене онуки будуть гарні. Ось старшенький вилитий мій Євгенчик маленький, навіть на переді такі ж залисинки, як у …
– Ах ти ж! Євгене!, – випалила я, – То ти живеш з жінкою, дітей маєш, а рідній матері слова не кажеш?
– Мамо, ти ж такого тоді наговорила на Світлану, що я вирішив більше тобі нічого не казати.
– Господи! І я цих янголяток не бавила і на руках не тримала? Та що ж то таке в світі діється та як так можна.
Я й розревілася, а потім ще більше, коли взяла на руки меншенького, такого солоденького мого онучка, ну моя ж кровиночка! Не розумію, як вони могли так з нами з чоловіком вчинити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
