fbpx

Мій чоловік завжди хотів для мене якнайкраще, тому завжди намагався мене удосконалити, бо, бачте, у мене й фігура не така, зачіска не така, одягаюся я не так, дітей виховую не так, живу не так, а треба жити так, як живуть люди. А те, як живуть люди, знає тільки мій чоловік

Я кивала і дякувала чоловікові за турботу, за те, що без його мудрих зауваг, не знаю, якби й до сорока п’яти дожила.

Звичайно, що діти, неправильно виховані мною, зовсім не слухалися ні чоловіка, ні мене, тому поступили, куди хотіли і жили з ким хотіли і при цьому чомусь щосекундно не дякували таткові.

А я мала дякувати і варити йому ранкову каву з шоколадним кексом. Спеціально треба було звечора забігти і купити кексів.

Але вчора сталася така халепа, що я не встигла купити кексів. Розумієте, мені вчора зробили комплімент!

Сказали, що я чудовий спеціаліст і мені обов’язково треба поїхати на стажування в Польщу, щоб і перспективи свої розширити, а може, й остаточно переїхати туди жити.

Я була така щаслива тими словами, що забула про все на світі!

Коли отямилася в квартирі, то зрозуміла, що нічого не купила і почала готувати вечерю з того, що було в холодильнику.

За вечерею розповіла чоловікові, що от мене не просто відзначили на роботі, але й кажуть, щоб я поїхала туди на підвищення кваліфікації.

– Що? Знаю я те підвищення кваліфікації! Який з тебе спеціаліст, якби не твоя зовнішність, то тебе б там ніхто не тримав! Ще дякуй Богу, що я всі ці роки закривав очі на це, бо я тебе пильную, але Польща? Ти ж зовсім не маєш мозку, там тебе так обкрутять, що все втратиш, від паспорта до гідності!

– Але ж ти казав, що у мене непримітна зовнішність, – прошепотіла я.

– А що я мав тобі казати? Якби сказав правду, то ти б вже так носа задерла!

– То ти мене обманював?

– Що обманював? Кого обманював? Я тобі просто казав, що ти маєш за собою слідкувати і бути такою, щоб мені не було за тебе незручно!

І на думку мені спало дуже багато прикладів, коли чоловік вчив мене жити аби йому було за мене не соромно:

– Що ти волосся розпустила? Нічого не бачиш перед собою, ще мені бракувало аби щось собі зламала.

– Ти чого губи малюєш? В жінки має бути природна краса!

– Ти чого йдеш так, крутиш ногами? Ти нормально йти не можеш?

– Що ти виперла все вперед? Орден тобі повісити?

Я досі бігаю згорблена, щоб ніхто на мене не дивився з тугим пучком на голові, як добре, що у мене ще є окуляри, за якими я ховаюся від світу.

А я виявляється колись була приваблива, ну до всіх покращень. та й тепер, напевно, ще трохи є, попри всі покращення.

Не спала всю ніч, ні не приглядалася я на себе, але я приглядалася до свого чоловіка! Невисокий, худий, здається й натяку на м’язи. Чого ж я бачила його красенем, якого маю в усьому слухатися. Якщо хочу аби він був поруч зі мною?

На ранок я йому не те, що кекса, я йому й кави не приготувала. У мене було купа справ – оформити всі документи на виїзд, пофарбуватися, купити собі одяг тут чи там? Розповісти дітям, подзвонити батькам, здзвонитися з подругами, витягти їх в якесь затишне кафе і сказати їм, що вони прекрасні, неймовірні жінки, завжди такими були і будуть.

Витягти з них обіцянку на наступні зустрічі говорити лише про себе і залишити дітей та чоловіків за дверима, питати, що вони бачили цікаве, що читали, яку маску робили і де дешеві парфуми.

Але найскладніше, як виявилося, йти прямо, з рівною спиною, не переходити на біг, наче вічно щось не встигаєш, а йти, дивлячись навколо і усміхаючись просто так, до себе.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page