Я кивала і дякувала чоловікові за турботу, за те, що без його мудрих зауваг, не знаю, якби й до сорока п’яти дожила.
Звичайно, що діти, неправильно виховані мною, зовсім не слухалися ні чоловіка, ні мене, тому поступили, куди хотіли і жили з ким хотіли і при цьому чомусь щосекундно не дякували таткові.
А я мала дякувати і варити йому ранкову каву з шоколадним кексом. Спеціально треба було звечора забігти і купити кексів.
Але вчора сталася така халепа, що я не встигла купити кексів. Розумієте, мені вчора зробили комплімент!
Сказали, що я чудовий спеціаліст і мені обов’язково треба поїхати на стажування в Польщу, щоб і перспективи свої розширити, а може, й остаточно переїхати туди жити.
Я була така щаслива тими словами, що забула про все на світі!
Коли отямилася в квартирі, то зрозуміла, що нічого не купила і почала готувати вечерю з того, що було в холодильнику.
За вечерею розповіла чоловікові, що от мене не просто відзначили на роботі, але й кажуть, щоб я поїхала туди на підвищення кваліфікації.
– Що? Знаю я те підвищення кваліфікації! Який з тебе спеціаліст, якби не твоя зовнішність, то тебе б там ніхто не тримав! Ще дякуй Богу, що я всі ці роки закривав очі на це, бо я тебе пильную, але Польща? Ти ж зовсім не маєш мозку, там тебе так обкрутять, що все втратиш, від паспорта до гідності!
– Але ж ти казав, що у мене непримітна зовнішність, – прошепотіла я.
– А що я мав тобі казати? Якби сказав правду, то ти б вже так носа задерла!
– То ти мене обманював?
– Що обманював? Кого обманював? Я тобі просто казав, що ти маєш за собою слідкувати і бути такою, щоб мені не було за тебе незручно!
І на думку мені спало дуже багато прикладів, коли чоловік вчив мене жити аби йому було за мене не соромно:
– Що ти волосся розпустила? Нічого не бачиш перед собою, ще мені бракувало аби щось собі зламала.
– Ти чого губи малюєш? В жінки має бути природна краса!
– Ти чого йдеш так, крутиш ногами? Ти нормально йти не можеш?
– Що ти виперла все вперед? Орден тобі повісити?
Я досі бігаю згорблена, щоб ніхто на мене не дивився з тугим пучком на голові, як добре, що у мене ще є окуляри, за якими я ховаюся від світу.
А я виявляється колись була приваблива, ну до всіх покращень. та й тепер, напевно, ще трохи є, попри всі покращення.
Не спала всю ніч, ні не приглядалася я на себе, але я приглядалася до свого чоловіка! Невисокий, худий, здається й натяку на м’язи. Чого ж я бачила його красенем, якого маю в усьому слухатися. Якщо хочу аби він був поруч зі мною?
На ранок я йому не те, що кекса, я йому й кави не приготувала. У мене було купа справ – оформити всі документи на виїзд, пофарбуватися, купити собі одяг тут чи там? Розповісти дітям, подзвонити батькам, здзвонитися з подругами, витягти їх в якесь затишне кафе і сказати їм, що вони прекрасні, неймовірні жінки, завжди такими були і будуть.
Витягти з них обіцянку на наступні зустрічі говорити лише про себе і залишити дітей та чоловіків за дверима, питати, що вони бачили цікаве, що читали, яку маску робили і де дешеві парфуми.
Але найскладніше, як виявилося, йти прямо, з рівною спиною, не переходити на біг, наче вічно щось не встигаєш, а йти, дивлячись навколо і усміхаючись просто так, до себе.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
