fbpx

Мій син із сім’єю до останнього не хотів зі свого села виїжджати. там у них і сад свій і дім повна чаша. та й в селі він людиною шанованою був, адже розумний, і дуже працьовитий. Вони життя свого коло мене в місті не уявляли, але мусили таки їхати, коли стало геть нестерпно. Я була дуже рада бачити їх, хто б подумав, що через два місяці я буду не менш щаслива, коли вони з’їдуть від мене

Мій син із сім’єю до останнього не хотів зі свого села виїжджати. там у них і сад свій і дім повна чаша. та й в селі він людиною шанованою був, адже розумний, і дуже працьовитий. Вони життя свого коло мене в місті не уявляли, але мусили таки їхати, коли стало геть нестерпно. Я була дуже рада бачити їх, хто б подумав, що через два місяці я буду не менш щаслива, коли вони з’їдуть від мене.

Розлучились ми із чоловіком, коли сину моєму було п’ятнадцять. Він у мене парубок дорослий, то коли дізнався, що я в місто їду попросив коло тата залишитись. Я розуміла його, адже там і школа і друзі, та й в Миколу він мого. Так само уся робота в руках горить і до ночі може перебирати старого трактора із татом, а потім щасливим і всьому у мазуті заснути в кріслі, так і не вимивши рук і обличчя.

Там мій син і одружився. Навчався заочно, а в селі на фермера з татом працювали. Як Миколи мого не стало то він у його хаті із дружною так і жив. Там і сад вони великий посадили і дім відремонтували і уже в людей землю узяли малину розвели, тим і заробляли.

Коли усе це почалось стало зрозуміло, що їм доведеться виїжджати. А куди? Ото лиш до мене в місто. Сиділи вони до останнього вдома, надто важко їм обом було все покинути, але ж заради дітей таки зважились і приїхали.

Важко було дивитись мені на них. Приїхали тіні, а не мої рідні. Перші дні, так і не спали, все по дому ходили туди-сюди та новини читали. Я ложку в раковину вронила а вони усі в чотирьох аж підскочили. Я тихцем сльози тру, але при них виду не показую. Вдягла маску заклопотаності та радості. Ходжу по хаті живчиком заведеним, щось торохчу, хоч трішки їх від дум невеселих відриваю.

Ну тиждень так минув, ну два. Живу я у Черкасах, тож стала вже сину казати, що йому час роботу яку шукати. Не в грошах справа, хотіла його відволікти і чимось зайняти.

Невістка діток у школу відвела, то я на неї усі хатні справи залишила, аби вона в роботі забувалась. Місяць я їх і так і так ворушила, але бачу, що вся сім’я, мов дерева без кореня. Ну не їхнє оце сидіння на поверсі, не їхнє.

Стала я думати і гадати, чим би це дітям своїм підсобити. Тут осінь золота, а вони сидять сирітками на балконі одне поряд другого і обговорюють, щоби зараз коло хати, та коло землі робили.

Не витримала я – пішла по сусідкам своїм. Ми всі у цьому домі давно живемо, багато хто із села, що під містом. Стала я випитувати, чи бува не знає хто де і в якому селі недалеко від міста дім із землею придбати можна, але в стані хорошому, щоби зразу заїхати і жити.

Як на те, одна із знайомих моїх дала номер телефону жіночки у якої донька із зятем у Чехію виїхали на постійне місце проживання. Туди раніше на заробітки мотались, а це вирішили там лишитись, а от дім свій продати.

Не буду подробиць розповідати, але я обміняла свою квартиру двокімнатну на однокімнатну а син додав своїх заощаджень і вони той дім таки придбали.

Тепер оце маю куди їздити щовихідних. Син із невісткою прямо розцвіли. Накупили дерев, малини, смородини, полуниць і суниць. Цілими днями щось саджають перекопують і пересаджують. Хата добротна із під добрих хазяїв, то вони там лиш меблі які переставили уже як для себе. Діти бігають селом уже друзів знайшли і школа там їм до душі припала.

А я так тішусь, так тішусь. Оце думаю, чого раніше не обміняла я своєї квартири великої на маленьку? Так мені тепленько, та й економніше набагато.

Сподіваюсь, син колись повернеться таки додому, а поки…

А поки будемо жити і підтримувати одне одного.

Вірю в нашу перемогу, вірю в наших Захисників. Дай Боже миру нам усім!

Авлевтина С.

30,04,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page