— Ви думаєте, що маєте право перекладати мої особисті речі лише тому, що я заробляю менше за вашогосина? — мій голос тремтів, але я намагалася тримати себе в руках, дивлячись прямо в очі жінці, яка щойно вивернула навиворіт мій гардероб.
Марина Йосипівна навіть не відвела погляду. Вона повільно склала мереживну тканину і зневажливо кинула її на полицю.
— Люба моя, я лише намагаюся врятувати цей дім від хаосу, в який ти його занурила. Мій син працює від світанку до смерку, щоб ви ні в чому не мали потреби, а ти навіть шкарпетки не можеш розкласти за кольорами. Хтось же має навчити тебе порядку, якщо власна мати цього не зробила.
— Порядок — це не привід вдиратися в мій простір, — відказала я, відчуваючи, як повітря в кімнаті стає густим і задушливим.
— Твій простір? — вона іронічно підняла брову. — Поки ти не почала приносити в сім’ю бодай якусь вагому суму, твій простір обмежений дитячим ліжечком. До речі, я вже знайшла тобі вакансію. З понеділка на тебе чекають. Досить сидіти на шиї в моєї дитини.
— Я не піду на ту роботу, — твердо промовила я.
— Підеш, — посміхнулася вона, і в тій посмішці було щось таке, від чого мені стало по-справжньому холодно. — Бо інакше я подбаю про те, щоб твій «простір» став дуже самотнім.
Мій декрет був моєю фортецею. Молодшому синові, маленькому Тимоші, ледь виповнилося вісімнадцять місяців. Це був той ніжний вік, коли кожна хвилина поруч із мамою на вагу золота. Старший, Данилко, вже ходив до садочка, і я планувала насолодитися цим роком спокою, поки малюк не зміцніє.
Директорка нашої гімназії, пані Ганна, з якою ми були в добрих стосунках, під час нашої останньої зустрічі за кавою сказала прямо:
— Олено, не поспішай. Тимофій ще занадто вразливий. Садочок — це завжди випробування для імунітету. Посидь вдома ще рік, світ не перевернеться без твоїх звітів.
Я була з нею цілком згодна. Мій чоловік, Ігор, працював у логістичній компанії. Його заробітку цілком вистачало на наше скромне, але щасливе життя. Ми не розкидалися фінансами, але на море раз на рік та якісні продукти нам вистачало.
Принаймні, так мені здавалося до того моменту, поки в наш побут не втрутилася Марина Йосипівна.
Моя свекруха була жінкою “старої гарту”. Для неї жінка, що не працює — це або хвора, або ледача. Кожен її візит перетворювався на лекцію з економіки та виживання.
— Ігорку зовсім змарнів, — зітхала вона, роздивляючись порожню каструлю на плиті (хоча вечеря вже була в холодильнику). — Тягне все на собі. А ціни ж ростуть, Олено. Ти бачила, скільки зараз коштує те, що ти купуєш дітям? Це ж нечувано!
Я мовчала. Сперечатися з нею було все одно, що намагатися зупинити потяг голими руками.
— Я свого сина віддала в ясла, коли йому й півтора не було, — продовжувала вона свою улюблену платівку. — І подивись, який красень виріс! Самостійний, відповідальний. А ти з Тимоша робиш “мамин хвостик”. Тобі треба виходити на роботу, дитино. Зайва копійка в хаті ще нікому не завадила.
Я намагалася аргументувати свою позицію порадами фахівців, але Марина Йосипівна лише відмахувалася. Вона бачила в моєму перебуванні вдома особисту образу.
Одного вечора, коли осінній дощ нещадно бив у вікна, Марина Йосипівна прийшла з “планом порятунку”.
— Я все обміркувала, — заявила вона, знімаючи мокрий плащ. — Раз ти так боїшся ясел, я сама буду сидіти з малим. Я ж бабуся, маю право допомогти! А ти йди собі на свою фірму, працюй. Я і Данилка з садка заберу, і їсти приготую. Вам же легше буде.
Ігор, який зазвичай намагався бути нейтральним, цього разу підвів очі від планшета. — Слухай, Олю, а це ідея. Мама справді нудьгує одна у своїй квартирі, а нам… ну, ти сама знаєш, додатковий ресурс не завадить. Ми зможемо відкласти на новий автомобіль.
Я дивилася на них і відчувала, що нічого не можу заперечити. Але аргументів “проти” не залишилося. Свекруха пропонувала допомогу, чоловік підтримував. Відмовитися означало стати “ворогом народу” у власній родині.
— Добре, — видихнула я. — Давайте спробуємо. Але лише за умови, що ви будете дотримуватися мого режиму дня для дітей.
Марина Йосипівна лише самовдоволено посміхнулася:
— Не хвилюйся, дорога. Все буде в найкращому вигляді. Краще, ніж ти можеш собі уявити.
Через тиждень я вже сиділа у своєму офісному кріслі. Начальник зустрів мене здивовано, але радо.
— Олено, ми не чекали вас так рано! Сподіваюся, лікарняні не стануть нашою традицією?
— Ні, за дитиною доглядає бабуся, — запевнила я його, хоча всередині все стискалося від тривоги.
Перші дні здавалися ідилією. Я приходила додому, де пахло свіжою випічкою, діти були нагодовані, а підлога сяяла чистотою. Марина Йосипівна була зразковою помічницею. Але це була лише тиша перед бурею.
Згодом я почала помічати дивні речі. Спершу це були дрібниці: мої улюблені кактуси на підвіконні зникли, а замість них з’явилися якісь пластмасові фігурки ангелів та штучні квіти.
— Олено, кактуси — це до самотності, — повчально казала свекруха. — А ці фігурки додають затишку. Хіба не гарно?
Далі — більше. На кухні змінилося розташування посуду. Я більше не могла знайти свою улюблену сковорідку чи спеції. Меблі в дитячій були пересунуті під приводом того, що “так краще падає світло”. Мої прохання не змінювати нічого без мого відома ігнорувалися.
— Ти ж на роботі, тобі ніколи цим займатися, — відказувала вона на моє обурення. — Я роблю це для вас. Замість того, щоб дякувати, ти вічно чимось незадоволена. Ти що, маєш від мене якісь таємниці в цьому домі?
Найгірше було те, що вона почала критикувати мої здібності як господині перед дітьми та чоловіком.
— Ігорку, ти бачиш, як у вас пил лежав за шафою? — казала вона за вечерею. — Якби не я, ви б уже в ньому застрягли. Бідний мій хлопчик, на якій неохайній дівчині ти одружився. Але нічого, я все виправлю.
Кульмінація нашого протистояння припала на п’ятницю. Я повернулася раніше, бо зустріч із клієнтом скасувалася. Зайшовши до спальні, я заціпеніла.
Марина Йосипівна стояла біля моєї відчиненої шафи. Вона не просто прибирала. Вона перебирала мою речі особисті, критично роздивляючись кожну річ. Поруч на ліжку лежала купка речей, які вона, очевидно, збиралася “утилізувати”.
— Що ви робите? — мій голос зірвався.
Вона навіть не здригнулася. Спокійно повернулася до мене, тримаючи в руках мій дорогий комплект. — Олено, ну хто таке носить? Це ж просто якісь мотузочки. Жінка в твоєму віці, мати двох дітей, повинна мати солідні речі, а не цей сором. Я от вирішила все це впорядкувати, бо в тебе тут справжнє звалище.
— Ви не мали права лізти в мої речі! — я відчула, як до обличчя підлила гаряча хвиля. — Це мої особисті речі! Це моє життя!
— Твоє життя? — вона відкинула набір мереживний вбік і зробила крок до мене. — Твоє життя тримається на моєму синові. Ти навіть господарство вести не вмієш. Тебе силою довелося виштовхувати на роботу, щоб ти хоч якось допомагала бюджету. Ти ледача і невдячна! Ігор тебе з жалю взяв, мабуть. Така хазяйка — це сором для нашої родини!
Ці слова стали останньою краплею. В моїй голові наче щось клацнуло. Вся та тиха покора, все те бажання бути “хорошою невісткою” розсипалося в прах.
— Досить, — сказала я. Мій голос був крижаним. — Зараз же залиште мою кімнату.
— Що? — вона не повірила своїм вухам.
— Ви більше не будете тут господарювати. Сьогодні — ваш останній день у цій квартирі. За вихідні я знайду няню. Людину, яка буде виконувати свої обов’язки, а не вдиратися в моє особисте життя.
Марина Йосипівна розсміялася, але в її очах з’явилася тінь тривоги.
— Ти не зможеш! Ігор тобі не дозволить витрачати гроші на чужу людину, коли в нього є мати!
— Подивимося, — відрізала я. — А тепер, будь ласка, заберіть своїх пластикових ангелів і йдіть геть.
Вона пішла, грюкнувши дверима так, що здригнулися вікна. Одразу ж почалися дзвінки Ігорю. Я чула через стіну, як вона хлипала в слухавку про мою “неадекватність”, про те, як я її “образила до глибини душі” і яка я “невдячна змія”.
Ігор повернувся через годину. На його обличчі було написано повне виснаження. Він подивився на мене, потім на заплакану матір, яка сиділа на кухні й демонстративно пила краплі, дивлячись на порожню шафу.
— Що тут сталося, Олю? Мама каже, що ти її вигнала.
Я підійшла до нього і спокійно розповіла все. Про кактуси, про переставлені меблі, про постійні образи. І, нарешті, про шафу.
— Ігоре, вона рилася в моїх особистих речахі й обговорювала їх якість. Вона при дітях називала мене нікчемою. Я вдячна за її допомогу, але ціна цієї допомоги — моя гідність. Я більше не можу цього терпіти. Або ми наймаємо няню, або я забираю дітей і їду до своїх батьків. Я не хочу руйнувати нашу сім’ю, але я не дозволю руйнувати себе.
Марина Йосипівна чекала, що син зараз розходиться на мою адресу. Вона вже приготувала переможний вираз обличчя.
Ігор мовчав довгу хвилину. Він подивився на матір, потім на розчинену шафу, де ще лежали розкидані речі. Потім він зітхнув і підійшов до матері.
— Мамо, — тихо сказав він. — Тобі справді не варто було лізти в її речі. Це перебір. Оля має рацію. Ми дуже вдячні за допомогу, але ти перейшла межу.
Свекруха заціпеніла.
— Ти… ти підтримуєш її? — прохрипіла вона. — Свою рідну матір, яка заради вас…
— Я підтримую свою дружину, — твердо відповів Ігор. — Буде краще, якщо ти зараз підеш додому. Нам треба все обговорити вдвох.
Марина Йосипівна піднялася, мовчки зібрала свої дрібнички з підвіконня — тих самих пластмасових ангелів, які раптом стали виглядати дуже дешево і недоречно. Вона вийшла, не прощаючись.
Вечір пройшов у дивній тиші. Ми з Ігорем довго розмовляли. Виявилося, що він і сам помічав зміни в моєму настрої, але боявся загострювати конфлікт.
Ми домовилися, що фінансове питання з нянею ми вирішимо — виявилося, що мій вихід на роботу приніс значно більше коштів, ніж ми розраховували, і послуги професійної помічниці не стануть для нас катастрофою.
В понеділок я ще залишилася вдома, щоб провести співбесіди. А Марина Йосипівна… вона не дзвонила цілий місяць. Потім прийшла — ображена, зверхня, намагалась керувати нянею.
Ігор попросив її піти. На тому спілкування із абусею у нас скінчилось.
– Забрала в мене сина. Бажаю тобі такоїж невдячної невістки. – кинуламені свекруха наостанок.
Я забрала? А як повинно було бути? Я подарую їй онуків і стану безсловесною тінню, чи може буду тихо виконувати її накази? Що то мало бути, га?
Головна картинка ілюстративна.
