— Чи можливо, щоб чоловік пішов сам, а винною зробили тебе?
— Так трапляється. Я вже шість років у такому стані. Колишній зібрав речі й пішов, накидав мені образливих слів, а його мати, рідня та спільні знайомі твердять, що мені слід було його прийняти назад, коли він передумав.
— Це ж абсурд.
— Авжеж. Дуже кумедно. Але мені від того не смішно.
Спокійна вуличка, якою Оксана прямувала до роботи, вранці була заповнена людьми, а коли вони з подругою вирушили на обід, то вулиця вже спорожніла, всі розійшлися по своїх справах.
Зараз дівчата були захоплені бесідою.
— І ти на них не сердишся?
— Їм байдуже, серджуся я чи ні. Просто час від часу телефонують чи навіть навідуються, аби нагадати, яка я бездушна. Мовляв, він там у негараздах та боргах, а я ніяк не допомагаю.
— Але ж ви розійшлися.
— Так, і з його ініціативи. Він сам оголосив, що переїжджає до Світлани. Я, звісно, довго переживала, але з часом змирилася. Щойно я про нього забула, як він захотів повернутися.
— І що ж він сказав?
— Що кохає мене. Але я розумію: це тому, що Світлана вигнала його. Я теж не впустила. Пішов до матері.
— Мати, певно, не зраділа.
— Зрозуміло. Вона вважала, що тепер це мої клопоти. Коли я відмовила, вона одразу примчала, щоб «пояснити, як слід цінувати чоловіка».
Оксана й досі згадує це з посмішкою. Їй тоді навіть не було прикро, лише смішно.
— Так, він пішов від тебе, але ж повернувся. Отже, усвідомив помилки, — не вгамовувалася Галина. — Мій син розумний, це ти ніяк не зрозумієш, що родину треба цінувати.
— Звичайно, родину треба шанувати й оберігати, то й поясніть це своєму синові.
— Він уже все зрозумів.
— Зрозумів — то добре. Наступного разу не повторить. А я тут до чого?
— Ти мусиш його пробачити.
Оксана не мала наміру когось пробачати, вона повністю розчарувалася в колишньому чоловікові, до того ж знала, що його вигнала Світлана, інакше б він не повернувся.
— Тоді збирай речі, ділитимемо квартиру, — заявила Галина. — Як годиться, поділите порівну.
— Ще чого? Ця квартира належала моїй бабусі, а він тут мешкав лише рік, у облаштуванні не брав участі. Що ділити?
— Припини. Я знаю закони.
— Звертайтеся до суду, будь ласка.
Ділити, звісно, не було що, тож усі аргументи колишньої свекрухи виявилися пустими словами, просто спробою налякати Оксану. Згодом родичі колишнього чоловіка вже не так часто її турбували. Але інколи все ж розповідали щось, намагалися нагадати, який її колишній чудовий. Недавно ось попросили коштів.
— Пробачати не хочеш — гаразд. Але твої обов’язки нікуди не зникли. Тарасові потрібні гроші, щоб позбутися боргів. Допоможеш? — Зателефонувала колишня свекруха.
— Ми з вами навіть не приятелі.
— Ти його дружина!
— Колишня. З його ініціативи. Які до мене претензії?
— Тарас, між іншим, тоді передумав.
І все по колу. Вибач, впусти, допоможи. Тарас узагалі ніколи не замислювався про наслідки. Двісті тисяч боргу? Якось віддасть згодом. Не склалися стосунки? Можна повернутися до Оксани. А Оксана, мабуть, мала сидіти й чекати.
— Не пощастило тобі, — сказала нова подруга, вислухавши Оксану.
— Буває гірше, — відповіла жінка. — Я просто ігнорую всі їхні слова. Нехай говорять, що заманеться. Нехай вважають мене поганою. Я ж знаю, що маю рацію.
