Мій тато зник із мого життя, коли я був зовсім маленьким. Вірніше не так! Він жив поруч, просто вдавав, що мене не знає. У нього була друга родина, він мав двох синів з якими цілими днями грався у дворі, їздив на риболовлю, або запускав змія повітряного, а от на моє “добридень” навіть не відповідав. Минуло тридцять років і в моїй квартирі пролунав дуже дивний дзвінок.
Моя мама бачила те, як мені важко дається ставлення батька. Мама намагалася замінити всіх і відразу, тому я отримував турботу тільки від неї. Вона дуже хотіла, щоб я спілкувався з татом, але йому було відверто байдуже.
Хоча ні, він приходив до мене раз на рік… На день народження… Посидить зі мною якийсь час постійно поглядаючи на годинник, а потім ледь не вибігає із квартири.
Тато завжди був легковажним. Він не був батьком, він був тінню. Я продовжував його любити та чекати, незважаючи на все це.
Я знав, що тато має іншу сім’ю. Мало того, з його дітьми я грав у дворі. Мені було прикро, що він із ними постійно, а до мене навідується лише раз на рік. Коли ми з ним зустрічалися, я просив його ставитись до мене так, як він ставиться до братів, але він лиш крехтав невдоволено і все.
А я ріс сам собою. Батько жодного разу не прийшов до мене на змагання з футболу, хоч я його запрошував. Навіть, тоді коли мене ще школяра зарахували у команду юніорську, він не привітав.
Він прийшов лише на шкільний випускний. Ні, не для того, щоб привітати, а для того, щоб сказати, що я вже дорослий, і він мені нічим не зобов’язаний.
Тоді тато назавжди зник із мого життя. Я хоч і був дорослим і розумів уже, що чудес не буває, але був дуже прикро вражений його словами. Чомусь, я все одно продовжував його любити,хоч і знав, що по суті, я йому не потрібний.
Після цього ми не бачилися більше трьох десятиліть.
І ось мені зателефонувала якась жінка і повідомила, що мій батько занедужав. Вона почала говорити, що я зобов’язаний його утримувати та піклуватися про нього, адже інші діти не виходять на зв’язок. Жінка близько півгодини описувала його стан і намагалася викликати в мене жалість. Але не вийшло…
— Чому ви дзвоните мені? Він мені ніхто і в нього є діти свої. – сказав я і вже мав слухавку покласти, як почув.
— Виявіть милосердя. Якщо не хочете самі доглядати за ним, знайдіть доглядальницю або знайдіть для нього будинок для людей похилого віку. Це ваш батько! Я його сусідка, і мені прикро дивитись на те, в якому він стані! – відповіла вона і кинула слухавку.
Я розшукав зведених братів і поговорив із ними. Так, розмова була неприємною, але вона відбулася. Як з’ясувалося, тато їх теж покинув. Та жінка його четверта дружина, а брати нині доглядають лежачу матір, тому не можуть тягнути на собі ще й батька.
Я почав дізнаватися про різні пансіонати. Коли мені озвучили ціну перебування там, волосся стало дибки. Це непристойно дорого! Скидатися на будинок для літніх людей брати теж не хочуть — вони кажуть, що у них немає грошей.
— Ти теж його син. Чого до нас телефонуєш постійно? Нас не цікавить він і його життя. Сам розбирайся, якщо тобі так треба, а нас не турбуй.
Мама лиш головою похитала, коли почула що з моїм татом, а дружина запитала, чому я узагалі про нього переживаю, адже ця людина мені ніхто.
А я не знаю, що робити.
Забути? Чи все ж поїхати у ту квартиру де він зараз, хоч поглянути, як він? А може не потрібно?
14,03,2023
Головна картинка ілюстративна.