fbpx

Мілька була сама не своя, бо хоч би на цвинтар піти до дитини, а то ж як? Я бачила, що вона час від часу шастала по нашій вулиці в чорному, але не звернула на то уваги – треба ж жінці йти, то хай йде. А далі прийшла

Коли моя Іванка прийшла і сказала, що при надії, то я зрозуміла, що треба йти до Мільки. Я її ще зі школи терпіти не могла, а от прийдеться породичатися. Але такого я від неї не сподівалася.

Те, що до Іванки ходить Мільчин син Тарас, мене особисто не тішило.

– Дитино, ти ж бачиш який він. Там, крім гарних очей на тій голові більше нічого мудрого! Ти ж в мене така розумниця, така домашня… Нащо тобі він здався.

Але ж хіба переконаєш? Як воно хвіст задерло і каже, що любить?

Тішилася я лише тоді, коли вона не йшла на вулицю. Я тоді знала, що вони посварилися і малесенька надія в мені жевріла.

А, коли вона його в аpмію не пішла проводжати – я мало на крилах не літала – моя дитина нарешті опам’яталася!

Ага…

Той лиш пару місяців як в аpмії, а вона до мене:

– Мамо, я при надії. Що робити?

Я, як стояла, так і сіла. Знала, що прийдеться йти до Мільки. І отака, мов з хреста знята, я й пішла до неї.

– Мілько, добрий вечір. Дитина моя при надії, то треба щось думати нам, бо бачиш, що діти витворили.

Та теж як стояла, так і сіла. Було видно, що й вона не рада таким сватам. Ми довго мовчали, нарешті вона каже:

– То хай йде до мене в невістки. Тарас прийде у відпустку, то й розпишемо, а потім весілля зіграємо.

Я погодилася, що так буде краще, але дитину до неї не дам:

– Чого це моя донька до вас тепер буде йти? Як вже Тарас вернеться, то тоді хай і йде.

Ми отак розійшлися і я була певна, що все буде йти за планом.

Але час йшов, а Тарас нічого не писав Іванці, як і та йому, в відпустку він не приходив… А Мілька як мене бачила, то й виду не подавала, що ми про щось говорили.

Ага, отже, на словах одне, а на ділі – інше. Не сподівалася, що вона така, так вона не була сердобольною, але підлою…

Ні, то ні.

Ми в родині переговорили, що з’явиться дитинка і Іванка піде вчитися, а там якось буде. Тараса раз і назавжди викреслили з розмов, як і його родину.

Вже й у нас маленька Галинка в колисці агукає, а Тараса не чути, ні його матері.

Іванка вступила в інститут, але дуже сумувала за донечкою, бо не могла кожен день її бачити. Тоді я й запропонувала чоловікові аби ми перебралися до міста:

– Петре, що нас тут тримає? Ще й дитина, як виросте, то дізнається про отаку бабу, чи буде їй приємно?

Отак ми все попродали та переїхали до міста.

Чоловік одразу знайшов роботу на будові, а я няньчила онучку, донька вчилася – все у нас налагоджувалося.
За чутками, Мілька сина відправила до брата, щоб Боже збав, не зійшовся з Іванкою.

Знаєте, час таки лікує, просто треба його багато. Ми повели Галинку в перший клас з поповненням – у Іванки був чоловік.

Нам, знаєте, було ні туди – ні сюди, бо в селі вже нічого свого і тут всім разом жити теж не вихід.

Але вже мама моя каже:

– Вертайтеся та будете зі мною жити.

От ми знову, як ті кочівники, все в клунки та додому. Чесно скажу, зітхнула з полегкістю. Дуже сумувала за власною хатою, але в мами теж було не погано, почали наново ремонт робити.

Клопоти – то одне, але й сільські плітки теж нас знайшли: виявляється, Тарас так і не вернувся в село, а в дядька призвичаївся до гульок і так там навіки й лишився.

Мілька була сама не своя, бо хоч би на цвинтар піти до дитини, а то ж як? Я бачила, що вона час від часу шастала по нашій вулиці в чорному, але не звернула на то уваги – треба ж жінці йти, то хай йде. А далі прийшла.

– Прости мене… Не знала, що роблю… Думала, що рятую сина, а он як вчинила… Нема в мене на світі нікого… А я ж онучку ніразу не бачила… Може, ти мені хоч фотографію даш?

Я така була розгублена, що всі ті слова, які вже роки сидять в моїй голові, не сказала. Мовчки дала фото і вона пішла геть.

Тепер не знаю чи варто про це казати Іванці?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page