fbpx

Модна панянка запитує у бабуськи: – Скільки хочете за відерце полуниці? Бабуся продавець відповідає: – 120 грн, прошу пані. – Беру за 100 гривень або йду, – впевнено торгується панянка

Бабуся відповідає їй:

– Купіть за ту ціну, яку хочете, паняночко… Мені потрібні ці гроші, щоб прожити.

Панянка купила за ціною, яку сама визначила і пішла з почуттям власної перемоги. Сіла в свою елегантну машину і, через кілька годин, пішла в модний ресторан зі своєю подругою.

Вони вибрали у меню все, що хотіли. Організували інста фотосесію, повечеряли, залишивши на столі багато з того, що замовили… Рахунок становив 1300 гривень. Панянки заплатили 1500 гривень, щоб решта була в якості щедрих чайових.

Ця історія може виявитись абсолютно нормальною для керівника розкішного ресторану, але дуже несправедливою для продавця домашньої полуниці, вирощеної на 5 сотках дачної ділянки з важким доїздом до міста, особливо в спеку.

Питання в наступному: «Чому ми часто демонструємо, що у нас є сила, коли ми купуємо у нужденних?» І чому ми щедрі до тих, кому не потрібна наша щедрість? Одного разу я прочитав аналогічний пост, в якому автор згадував слова свого батька: «Мій тато купував товари у бідних за високими цінами, хоча він не потребував цих речей. Він іноді платив їм більше. Одного разу я запитав у нього:

– Навіщо ти це робиш, тату?

Мій батько відповів:

– Це благодійність, загорнута в гідність, сину мій!

Завжди намагаймось бути вдячними!

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page