Бабуся відповідає їй:
– Купіть за ту ціну, яку хочете, паняночко… Мені потрібні ці гроші, щоб прожити.
Панянка купила за ціною, яку сама визначила і пішла з почуттям власної перемоги. Сіла в свою елегантну машину і, через кілька годин, пішла в модний ресторан зі своєю подругою.
Вони вибрали у меню все, що хотіли. Організували інста фотосесію, повечеряли, залишивши на столі багато з того, що замовили… Рахунок становив 1300 гривень. Панянки заплатили 1500 гривень, щоб решта була в якості щедрих чайових.
Ця історія може виявитись абсолютно нормальною для керівника розкішного ресторану, але дуже несправедливою для продавця домашньої полуниці, вирощеної на 5 сотках дачної ділянки з важким доїздом до міста, особливо в спеку.
Питання в наступному: «Чому ми часто демонструємо, що у нас є сила, коли ми купуємо у нужденних?» І чому ми щедрі до тих, кому не потрібна наша щедрість? Одного разу я прочитав аналогічний пост, в якому автор згадував слова свого батька: «Мій тато купував товари у бідних за високими цінами, хоча він не потребував цих речей. Він іноді платив їм більше. Одного разу я запитав у нього:
– Навіщо ти це робиш, тату?
Мій батько відповів:
– Це благодійність, загорнута в гідність, сину мій!
Завжди намагаймось бути вдячними!
Фото ілюстративне.