Ми з чоловіком однолітки, але пенсія моя в рази менша за його. Сім років я відкладала гроші з пенсії і мені вдалося назбирати тридцять тисяч, сума не дуже велика, але на пам’ятник стане. Та я собі думала.
А ви знаєте, коли вже через сімдесятку переступила, то вже кожен день як позичений живеш. І так і я – то щось в попереку ріже, то світ крутиться, то в вухах шумить. Зрозуміла я, що скоро й мені прийдеться вибиратися і вже треба якось сина попередити про те, де я гроші тримаю.
Він дуже рідко до мене навідується, бо та невістка всі соки з нього випити хоче та все на роботу поганяє, тому я вирішила написати записку і поставити за на тумбочку біля образка, так, і побачить, і зрозуміє, де я тримаю гроші.
Я була певна, що саме син прийде до хати, бо невістка до мене ходити ніколи не хотіла, все їй запах у моїй хаті не подобався, казала, що стариною чути.
І як тільки я те все зробила, що треба, то зрозуміла, що мені геть зле стало і прийшлося викликати швидку.
Протримали мене там не довго, син кілька разів провідував, але невістка ні разу не приходила.
Мені стало легше і я вернулася додому, було видно, що в квартирі був хтось, бо посуд не так стоїть як я лишаю і наче хто мене в спину штовхнув – чи є гроші.
Я в сховок – пусто!
Невже син взяв? Я йому подзвонила і кажу прямо:
– Ти брав гроші, які я відклала в останню путь?
– Ні, мамо, та я й в квартирі не був, – каже він мені.
А хто був? Невістка? Я вирішила обшукати всю шафу, щоб потім не виявилося, що я десь гроші переставила. Ні, грошей нема, як і мого парчевого плаття і кількох хусток, що мені з Канади сестра передавала.
Ну, чужий би точно таке не взяв, а моя невістка любить платки носити, їй і по роботі положено, а вона он що зробила.
Я тоді на другий день та до них.
– Ти, Надіє, брала мої гроші?, – питаю її прямо.
– Та ви що?, – обурилася вона, – Я б ніколи до вас не лізла в шафу.
– Ага, а оця хустка хіба не з моєї шафи, – показую їй на вішак.
Син стоїть і не знає, що казати, а невістка тоді руки в боки і каже:
– Нам гроші потрібні, он мене скоротили, а дітям треба все купити, а ви те тримаєте в хустині аби плісніло!
– Та я для вас стараюся аби ви на мене потім не витрачалися. А ти он що робиш!, – сплеснула я руками.
– Мамо, я все вам віддам, – каже син.
Я пішла геть і нічого не сказала. Віддадуть вони мені, аякже. Самі від зарплати до зарплати живуть, а тут таку суму треба віддати.
Ніколи я Надію не любила, а тепер бачу, що серце моє не помилилося, бо порядна жінка не лазила б по свекрушиних речах, а відвідала б її. А ця он що собі надумала – свекруха з хати і давай в танець.
Тепер мені прийдеться ще купу часу збирати гроші, щоб вистачило на все, бо ціни ростуть, мов скажені, а моя пенсія прибавилася лише на кілька гривень.
Тепер я синові по секрету сказала, де будуть гроші і хай собі те добре запам’ятає, щоб потім не кусати собі лікті. Хоча, він такий, що забуде, що я говорила і може легко викинути мої речі разом з грошима. От тепер вже я маю переживання, хоч бери й кажи Надії за гроші, бо ця точно не забуде.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
