Чужому прощаєш сто раз, а рідному – жодного? Чого так?
Ми одружилися, коли обом вже було за двадцять – нормальний вік для одруження, коли ще не знаєш, в яке болото тебе затягує і мрієш про перстень на пальці.
Я мріяла про Василя, як про свого майбутнього чоловіка, уявляла, як разом ходитимемо за руку, а навколо нас стрибатиме кучерява дівчинка, сонечко бавитиметься останніми промінчиками на її волоссю, а усмішка не сходитиме з наших обличь.
Забудьте!
Шлюб – це кухня, миття і прибирання.
Зараз усміхаюся, що напевно Василь теж мріяв, ніби він на кухні, а я така перед ним викладаю на стіл омарів і маскарпоне, горять свічки, він смачно уплітає, а я дивлюся на нього і млію від захвату.
У нас була спільна кухня в гуртожитку та смажена картопля чергувалася з гречкою.
Мене не влаштовувала його зарплата, а його моя господарність, але своє незадоволення мав висловлювати лише він.
Гора непорозуміння накопичувалася і накопичувалася, але якихось спроб її розв’язати не було.
Чоловік вважав дурницями мої претензії, а я вважала його докори безпідставними, бо я й так стараюся з усіх сил.
Мого чоловіка вважають за добру людину, він нікому в очі не говорить про те, що той не правий. Якщо є якісь непорозуміння на роботі, то йому легше змовчати, ніж за себе постояти. Правда потім він на мені це все випробовує, але я вже звикла до його такої манери.
Та й не лише на роботі, от наприклад, кум його дуже підвів. То вдома він мені про це говорить, але кумові в очі не скаже. Далі спілкується, ніби й нічого не було, хоч він від цього втратив кругленьку суму.
Коли ж дійшла черга прощати мені, то він заціпився і все, знати тебе не хочу. Це, перепрошую, чого?
Перед всіма добренький, а мені вирішив характер показати?
Справа в тому, що я закохалася в колегу по роботі. В порівнянні з моїм чоловіком він був твердий і впевнений в собі. Завжди говорив все просто в очі і не крутив та підлещувався.
Це мені подобалося і згодом я почала розуміти, що я ввесь час думаю про Валентина.
І, коли мій чоловік в чергове приходив та розповідав, як з ним несправедливо вчинили, я думала, що зробив би він на його місці? Що сказав, як подивився, як усміхнувся…
Порівняння не було на користь Василя, мене інколи аж підтошнювало від того, що я з таким скиглієм живу.
Валентин був неодруженим і конкуренція в офісі за його увагу була просто шалена. Але він виділив мене, можливо через те, що я завдаватиму менше проблем та не чекатиму від нього освідчення і кохання до кінця житті. Одруженій жінці можна кинути крихту – вона за неї дякуватиме до кінця життя.
Я оступилася і чітко це усвідомлюю.
За його впевненістю та безапеляційністю не було жодного теплого почуття і співчуття. Коли я йому набридла, він мені в очі це сказав:
– Ти мені набридла і я не хочу більше з тобою бачитися, – сказав без жодної емоції.
Думаю, на бійні більше співчуття, ніж було у нього.
Я тяжко це переживала і вирішила, що маю звільнитися з роботи, бо всі на мене тикають пальцями.
Нову роботу швидко знайти не вдавалося, чоловік ввесь час допитувався, чого я звільнилася, адже у нього те на роботі не солодко, але він тримається…
І я просто стрималася і сказала йому в очі всю правду.
– Якби ти не був таким тюхтієм, то нічого б цього не було!, – закінчила я свою сповідь.
Василь пішов геть.
Він не бере слухавку, живе в мами, яка його жаліє і леліє.
Я шкодую про свої слова і тим більше за свій вчинок, то хіба мене не можна пробачити? Всім навколо він прощає, а тут раз в сто років вирішив показати характер! Ви ж розумієте, як мене це бісить?
Фото Ярослава Романюка.
