Коли я була мала, то ще нічого не розуміла, але далі слова і шепіт чи наголос «Ти дивився, яка у них донька росте, хто б міг подумати», зрозуміла, що не все у моїй родині так, як у всіх. В старших класах це стало дуже помітно, бо гроші мої батьки прогулювали і мені доводилося постаратися аби тримати в чистоті одяг і відкладати на теплі речі.
В те, що Петро у мене закоханий я знала з самого першого класу, бо він хотів сидіти за партою лише зі мною. Тому, коли вже почали до мене хлопці залицятися, я розуміла, що не маю дивитися на красу, а на те, щоб далі безбідно жити.
Петро не був ні красенем, ні розумником, мати його була роки в Італії і все складала синові то на квартиру, то на машину, то на навчання, але він вирішив піти на автослюсаря і отак в тих шмірах цілий день крутився.
Коли Петро зробив мені пропозицію, то я погодилася і ми переїхали жити в місто. Я вирішила вчитися далі, а він крутив там щось в машинах.
Батьки його нас рідко навідували, мати взагалі губи копилила, що він мене заміж взяв, сиділа на весіллі бліда. Та подякувала б мені, що я її сина обрала, але ж ні.
З Петром було нудно. Нікуди він не хоче йти, йому добре вдома, поїсть що зварила і все. А мені ж хотілося і вийти в люди, бо для чого мені стільки туфель та платтів, якщо нема кому показати? В кафе посидіти та попити з вишуканих горняток кави і з’їсти смачний струдель. Поговорити про акторів, про життя загалом.
Інше діло Андрій! Все він знає, розкаже, покаже і в затишному кафе таке на вушко розкаже, що аж голова обертом йде, ноги терпнуть і метелики пурхають…
Після таких побачень Петро взагалі видавався прісним, мені не хотілося з ним перебувати під одним дахом.
І тоді я й сказала те, тепер би сто разів подумала, а тоді й ляпнула:
– Та я б на тебе й уваги не звернула, а від батьків хотіла піти і з села того, де кожен знав чия я донька! А тут я особлива! Тут нікому нема діла до мого роду, бо бачать лиш мене.
Отак сказала, а далі вже й почалося – збирала речі, переїздила до Андрія. Думала, що буду з ним нарешті шалено щаслива, але час показав, що хтось має заробляти гроші на те, щоб щастя було. Поки Андрій вчився, то його батьки ще оплачували квартиру, а потім все, грошей не вистачало на їжу, а що вже казати про плаття та кафе?
Ми постійно виясняли стосунки, хто кому що має дати, забезпечити і купити. І я розуміла, що з Петром я б не працювала на нудній роботі в офісі за кілька тисяч, а собі спокійно займалася домом і купалася б в грошах.
Через рік я прикусила язика і пішла миритися до Петра.
– Коханий, я помилилася і тепер чітко бачу, що всі ці роки тебе любила. Знаєш, ти маєш бути вдячний, що ця помилка сталася, бо я б ніколи не довідалася, як я тебе віддано і щиро люблю. Ти надалі будеш певний, що я буду тобі вірна, обіцяю.
Я бачила, що він от-от піддасться, бо ж така любов за рік не проходить.
Але він встояв… Я не розумію як? У нього й дружина і діти вже дорослі, а у мене кілька шлюбів і аліменти на доньку і доволі непогані, правда, скоро скінчаться і я просто не знаю, як далі бути?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота