Мова йде не про три копійки – хати у нашому селі, що однокімнатна квартира у столиці коштують. От і задумалась я: а чи не буде мене згадувати не добре онучка, якщо я візьму і залишу все що маю племіннику своєму? Ніби все вірно, але ж Оля – єдина рідна мені душа у цім світі.
Коли не стало моєї доньки єдиної, я переїхала із міста у село, бо якось воно не дуже було гарно, що ми із зятем удвох лишились у квартирі.
Моя доня – Дариночка, свого часу привела мого зятя до нас у квартиру. Тоді ще чоловік мій був живий і мова йшла про тимчасове житло.
Та от, не стало мого чоловіка і я вже сама молодих просила нікуди не переїздити, бо залишитись одній у квартирі мені не хотілось. Та й навіщо їм кудись їхати – доня в мене одна була все одно їх буде із часом?
Онуці було сім коли не стало моєї доньки. Залишились ми утрьох і перший час нам усім разом було ніби. як і добре. Та от, минув рік, другий, третій. Уже онучці нянька не треба. Вже бачу, що зять все частіше затримується після роботи і на вихідними їде “рибалити”.
Ну тут уже я зрозуміла до чого йде, попросила запросити ту панянку до нас, бо дуже хотіла познайомитись із нею. Маринка виявилась неймовірно схожою на мою доню, спокійною та й онуку вона знала добре, я бачила що стосунки між ними гарні.
Ну от і поїхала я у село. Пішла на пошту працювати, ростила худобу овочі і фрукти. Передавала все те в місто молодій сім’ї, бо там вже й дітки спільні пішли. Але. віддалились ми. Онучка моя – Оля все більше тулилась до матері свого батька, та до мачухи і її сім’ї.
Я ніби й раділа тому що дитина не обділена увагою і любов’ю, але гірко було усвідомлювати, що я залишилась одна. Єдине, що могла зробити – переписати квартиру на свою онучку.
От так і минуло тридцять років. Онука моя вже заміжня пані, спілкуємось із нею вкрай рідко. Приїздила за ці роки вона до мене три рази, та й то була годинку і їхала у своє життя.
Я ж зістарилась і здоров’я уже не те. Нині мені дуже племінник допомагає. Та й як племінник – син двоюрідного брата мого чоловіка. Він міг би й не згадувати про мене, а щоденно тут і він і жінка і дітлахи.
Сиротою він залишився, як і я, от і тулиться. Діти його мене “бабунею” кличуть, що син рідний і відвезе куди прошу і полагодить і допоможе скрізь. Добре мені, що він поруч є.
І знаєте, задумалась я над тим, як то далі жити. Я ж не молодію. А, як, що зі здоров’ям.То поки ходжу племінник тут, а потім, нащо я їм буду? Надумала я хату свою на нього переписати, аби вже знав, що буде його.
Та от, все про онуку свою згадую. Прикро мені її обділяти, бо ж то єдина рідна мені у світі душа. А з іншого боку – що мушу робити, як її тут немає?
От скажіть, як мені вчинити, аби не помилитись? Залишити свій дім племіннику, чи все ж рідній онучечці?
Головна картинка ілюстративна