Дзвінок у двері пролунав у найневдаліший момент — Ольга саме витягала з духовки деко з запеченою куркою і намагалася акуратно перекласти її на тарілку, щоб не обпектися.

Вона завмерла, сподіваючись, що почула щось не те, але дзвінок повторився — довший і наполегливіший.

— Богдане, відчини, будь ласка! — гукнула вона чоловікові, який сидів у вітальні за ноутбуком.

Через хвилину з коридору долинув знайомий голос:

— Синку, привіт! Ой, як же я за вами сумувала! Що це у вас так смачно пахне?

Ольга заплющила очі й повільно видихнула. Ніна Іванівна. Знову. Хоча позавчора вона просиділа в них цілий вечір, доїдаючи приготовану Ольгою яблучну шарлотку і докладно розповідаючи про чергову суперечку з сусідкою через місце під вікнами для сушіння білизни.

— Мамо, добрий вечір, — голос Богдана звучав скуто. — Ми саме збиралися вечеряти…

— Чудово! Я якраз після роботи нічого не їла, — свекруха вже ступила в квартиру, знімаючи туфлі. — Ольго, доню, привіт!

Ольга вийшла з кухні, витираючи руки рушником. На обличчі застигла вимушена усмішка.

— Добрий вечір, Ніно Іванівно.

— Та годі тобі так офіційно! Називай мене мамою! — свекруха пройшла на кухню й оглянула стіл. — Ой, курочка! І картопелька в мундирі! Богданчику, ти ж знаєш, як я люблю картоплю з кропчиком!

— Мамо, ми готували на двох… — почав Богдан, але замовк під її суворим поглядом.

— Ну що ти, синку! Хіба для рідної мами шкода? Я ж не щодня приходжу!

Ольга стиснула губи. «Не щодня» — сказано м’яко. За останній місяць Ніна Іванівна з’являлася разів десять, а то й більше.

Завжди без попередження, завжди саме до вечері, завжди з надією, що її нагодують, вислухають і розважать розповідями про всі свої прикрощі.

— Сідайте, — тихо сказала Ольга, дістаючи ще одну тарілку.

Вечеря перетворилася на звичне випробування. Ніна Іванівна говорила без упину, перескакуючи з теми на тему — від дорожнечі в супермаркеті до черг у поліклініці, де вона простояла «цілу вічність».

— А в сусідки тітки Галі онук — молодець, уже другу вищу освіту здобуває! — вставила вона між іншим, багатозначно глянувши на Богдана. — І машину їй купив, уявляєш? А ти, Богданчику, коли вже машину купиш?

Богдан, який уже кілька років відкладав на авто, але щоразу витрачав гроші на ремонт маминої квартири чи її чергові «термінові потреби», промовчав, уважно вивчаючи вміст своєї тарілки.

Ніна Іванівна просиділа до пів на одинадцяту. Коли двері нарешті зачинилися за нею, Ольга опустилася на диван і втомлено потерла скроні.

Богдане, нам треба поговорити.

— Ольго, я розумію, про що ти, — чоловік сів поруч, уникаючи її погляду. — Але це ж моя мама. Я не можу їй відмовити.

— Я не про відмову! — Ольга підвищила голос, але одразу опанувала себе. — Попроси її хоча б попереджати. Або приходити рідше. Я щоразу мушу готувати з запасом, бо ніколи не знаю, коли вона з’явиться!

— Добре, я поговорю, — втомлено кивнув Богдан.

а розмова, мабуть, або не відбулася, або не подіяла. Бо вже за кілька днів Ніна Іванівна знову стояла на порозі — цього разу в неділю вранці, коли Ольга з Богданом планували нарешті виспатися.

— Синчичок, я тут пиріжки спекла, вирішила принести! — щебетала вона, проштовхуючись у квартиру з великим пакетом. — Трохи підгоріли, але нічого, зріжете скоринку!

Ольга, стоячи в дверях спальні в старій піжамі, відчула, як усередині все закипає. Але знову промовчала, знову усміхнулася, знову поставила чайник.

Після чергового візиту, коли свекруха просиділа до пізньої ночі, заважаючи Ользі підготуватися до важливої презентації на роботі, терпець урвався.

— Богдане! — вона стояла посеред спальні, склавши руки. — Ти обіцяв поговорити з мамою!

— Я говорив! — він виглядав виснаженим. — Але вона не розуміє. Каже, що я її рідний син і вона має право приходити, коли захоче.

— Коли захоче — це одне. А щодня — зовсім інше! У нас немає особистого життя! Ми не можемо спланувати вечір, не можемо просто побути вдвох! Вона приходить і поводиться так, ніби це її квартира!

— І що ти хочеш, щоб я зробив? — Богдан провів рукою по волоссю. — Заборонити їй? Вона образиться і влаштує образу на місяці!

— А мене ти не боїшся образити? — тихо запитала Ольга.

Вони лягли спати в повній тиші, повернувшись один до одного спиною.

Наступного дня на роботі Ольга раптом згадала одну розмову. Ніна Іванівна якось хвалилася, що ніколи не пропускає своє улюблене ток-шоу — програму про сімейні історії, яка йде щосереди ввечері. «Це святе! — казала вона. — У цей час хоч потоп — я біля телевізора!»

І тоді в Ольги народився план.

Наступної середи, рівно на початку передачі, вони з Богданом подзвонили в двері до Ніни Іванівни.

— Хто там? — почулося незадоволене бурчання.

— Мамо, це ми! — весело гукнув Богдан, підморгнувши дружині.

Двері відчинилися. На порозі стояла Ніна Іванівна в халаті, з кислою міною.

— Богдане? Ольго? Щось трапилося?

— Нічого страшного! — Ольга широко усміхнулася, проходячи в квартиру. — Вирішили вас провідати!

— Але я… я саме дивлюся передачу… — розгублено пробурмотіла свекруха, проводжаючи їх поглядом.

— Нічого, досмотрите потім! — Ольга пішла на кухню. — Ніно Іванівно, а ви вечеряти будете? Ми якраз зголодніли! У вас є щось смачненьке?Обличчя свекрухи витяглося.

— Я взагалі не готувала… У холодильнику тільки…

— Зробимо яєчню! — не даючи їй отямитися, Ольга відчинила холодильник. — Богдане, діставай сковорідку!

— Але я ж передачу дивлюся! — голос Ніни Іванівни затремтів.

— Та не переживайте, мамо, — Богдан увімкнув газ. — Ми швидко! І взагалі, ми ж до вас у гості прийшли, ви ж раді нас бачити?

Свекруха відкрила рота, але нічого не сказала. Вона металася між кухнею і вітальнею, де по телевізору розгорталася чергова драматична історія. Зрештою сіла на стілець, кидаючи на невістку сердиті погляди.

Вечеря затягнулася. Ольга неквапливо розповідала історії з роботи, питала поради з дрібниць, просила показати нові фото знайомих. Ніна Іванівна відповідала коротко, щохвилини поглядаючи на годинник.

Коли вони нарешті пішли, передача давно закінчилася.

— Навіщо ти це зробила? — тихо запитав Богдан у ліфті.

— Щоб вона відчула, як це, — спокійно відповіла Ольга.

Наступного тижня вони повторили візит. Знову середа, знову початок передачі. Цього разу Ніна Іванівна відчинила двері з явним роздратуванням.

— Знову ви? — процідила вона.

— Мамо, ми ж сумували! — Богдан обійняв її, але вона відсторонилася.

— Я зайнята, — різко кинула вона.

— Та годі, мамо! — Ольга вже ступила в коридор. — Ми ненадовго! До речі, а що у вас на вечерю? Ми ще не їли!

— У мене нічого немає! — голос свекрухи підвищився. — Я гостей не чекала!

— Ну мамо, — докірливо протягнув Богдан. — Ми ж ваші рідні! Хіба для рідних шкода?

Ніна Іванівна спалахнула. Вона пропустила їх у квартиру, голосно грюкнувши дверима.

Цей візит був ще важчим. Свекруха сиділа, мов на голках, відверто поглядаючи на телевізор, де йшла реклама перед початком програми.

Коли Ольга попросила показати новий сервіз і довго розглядала кожну чашку, розпитуючи про малюнок і виробника, Ніна Іванівна ледь стримувалася.

— Може, вам уже пора? — не витримала вона нарешті. — Вже пізно!

— Та що ви, Ніно Іванівно! — Ольга удавано здивувалася. — Ще й дев’ятої немає! Ви ж самі у нас до пів на одинадцяту сидите!

Свекруха щось прошипіла крізь зуби, але промовчала.

Третя середа стала вирішальною. Щойно Ольга з Богданом увійшли, Ніна Іванівна зустріла їх, склавши руки.

— Що вам треба? — холодно запитала вона.

— Як що? — Ольга зобразила образу. — Ми до вас у гості!

— Кожної середи? Рівно в один і той самий час? — свекруха примружилася. — Ви що, знущаєтеся?

— Мамо, ну що ти таке кажеш! — Богдан спробував обійняти її, але вона відсторонилася.

— Не чіпай мене! — різко кинула Ніна Іванівна. — Думаєте, я не розумію, що ви робите? Ви спеціально приходите, коли я дивлюся передачу! Ви заважаєте мені! Ви вимагаєте, щоб я вас годувала, розважала, кидала всі свої справи!

— Але мамо… — почав Богдан.

— Мовчіть! — вона замахала руками. — Ви нахабні, безсоромні! У вас совісті немає! Я цілий день працюю, приходжу додому втомлена, хочу спокійно подивитися телевізор, а ви вриваєтеся, ніби це ваша квартира!

— Ми ж до вас у гості прийшли! — Ольга нарочито образливо підняла підборіддя. — Чому ви нас виганяєте?!

— Бо ви приходите без запрошення! Без попередження! Думаєте тільки про себе! — Ніна Іванівна вже не стримувала голосу. — Геть звідси! І більше ніколи так не робіть!

она виштовхала їх за двері й грюкнула ними так, що задзвенів замок.

Богдан і Ольга мовчки стояли на сходовому майданчику. Потім він повільно повернувся до дружини.

— Ти задоволена? — в його голосі звучав біль.

— Так, — чесно відповіла Ольга. — Тепер вона, можливо, зрозуміє, що відчували ми.

Та Ніна Іванівна нічого не зрозуміла. Точніше, зрозуміла по-своєму.

Наступного дня Богдан подзвонив матері — вона скинула. Написав повідомлення — без відповіді. Приїхав — не відчинила.

— Мамо, відчини! — просив він. — Мамо, давай поговоримо!

— Мені з вами нема про що говорити! — почулося з-за дверей. — У мене більше немає сина! Є невдячний зрадник, який привів у дім змію!

Богдан повернувся додому пригніченим. Сидів на дивані, втупившись у телефон, сподіваючись хоч на якесь повідомлення.

— Ольго, може, ти їй подзвониш? — попросив він. — Вибачишся?

— За що? — вона підняла очі від книги. — За те, що показала їй, як це — коли до тебе приходять без дозволу?

— Вона ж моя мама! — в голосі Богдана з’явилися нотки відчаю.

— І що? Це дає їй право не поважати нас?

— Вона вже не молода, самотня…

— Богдане, їй трохи за п’ятдесят! Вона працює, у неї повно знайомих! Вона не самотня бабуся, а цілком самостійна жінка, яка просто звикла, що ти їй усе дозволяєш!

Вони посварилися. Уперше за довгий час — по-справжньому, голосно, з образливими словами.

Минув тиждень. Ніна Іванівна не виходила на зв’язок. Богдан ходив похмурий, майже не розмовляв з Ольгою, тільки зітхав і сумно дивився у вікно.

— Може, вже досить дутися? — не витримала Ольга. — Подзвони мамі, вибачся, якщо тобі так важливо!

— Я дзвонив! — огризнувся він. — Вона не бере! Ігнорує мене!

— Тоді їдь до неї!

— Вона не відчиняє!

Ольга зітхнула. Вона не чекала, що свекруха виявиться такою образливою. Планувала, що та зрозуміє натяк, вибачиться, і вони домовляться про якісь правила.

А замість того жінка вирішила зовсім припинити спілкування з сином.

Минув місяць. Богдан уже не дзвонив матері — зрозумів, що марно. Він дедалі більше замикався в собі, ставав дратівливим.

Кілька разів Ольга бачила, як він гортає старі фото, де він маленький, а мама обіймає його й усміхається.

— Богданчику, — вона сіла поруч. — Може, справді ще раз спробувати?

Не треба, — він закрив альбом. — Ти ж хотіла позбутися її. От і позбулася.

— Я не хотіла, щоб ви перестали спілкуватися! Я хотіла, щоб вона поважала наш особистий простір!

— Ну от, тепер поважає. Настільки, що взагалі не з’являється, — він підвівся й пішов до спальні.

Ольга залишилася сама на кухні. Вона подумала, що раніше в цей час до них приходила свекруха, і вони сиділи втрьох за столом.

Так, це дратувало. Так, це було незручно. Але тоді Богдан усміхався, розповідав матері про роботу, вони жартували, іноді сперечалися…

А тепер у квартирі панувала тиша. Богдан замкнувся і майже не розмовляв з нею. Між ними виросла невидима стіна.

«Ну й нехай, — думала Ольга, лягаючи спати. — Зате тепер ніхто не приходитиме без попередження. Ніхто не вимагатиме вечері. Ніхто не занудьгуватиме годинами».

Але чомусь від цих думок легше не ставало.

А в іншому кінці міста, у невеликій однокімнатній квартирі, Ніна Іванівна сиділа біля телевізора й дивилася своє улюблене ток-шоу.

На екрані якась жінка плакала, розповідаючи, як діти забули про неї.

— От саме! — вголос промовила Ніна Іванівна. — Невдячні! Усі такі!

Вона витерла сльозу й сердито перемкнула канал. Телефон мовчав. Двері були зачинені на всі замки.

І кожен із них — Ольга, Богдан і Ніна Іванівна — був по-своєму правий і по-своєму самотній у цій тихій сімейній кризі, яку почали з найкращих намірів, а закінчили повним розривом.

Головна картинка ілюстративна.