— Олено, забирайтесь обоє геть з мого дому! — голос пані Одарки дзвенів, наче розбите скло, розсипаючись по кухні. — Мій Петро — людина чесна, а ти йому брехню в вічі! Це не його син, я все бачу, все розумію!

Я притиснула Миколку до себе, відчуваючи, як його дихання гріє мою шию. Він ще не розумів слів, але вже хникнув від напруги в повітрі.

— Пані Одарко, як ви можете? — мій голос тремтів, але я намагалася тримати його рівно. — Я ж для вас старалася, як для рідної матері. Готувала, прибирала, слухала кожне ваше слово.

— Рідної? — вона скривила губи в посміху, що більше нагадував гримасу. — Ти сирота без роду-племені, а я тобі — мати? Іди звідси, поки я добром прошу!

Петро стояв у дверях, тримаючи в руках чашку чаю, яку щойно налив. Його очі бігали від мене до матері й назад.

— Мамо, може, заспокойтеся. — почав він тихо.

— Мовчи! — гаркнула пані Одарка. — Ти сліпий, як кріт, а я бачу правду!

Я не пам’ятаю, як зібрала речі. Руки самі тягнулися до дитячого одягу, до пляшечок, до пелюшок. Кожна річ була просякнута запахом нашого спільного життя, яке щойно розлетілося на шматки.

Мене звати Олена. Мені двадцять вісім, і я — сирота. Батьки відійшли у інший світ, коли мені було сім. З того часу я навчилася виживати. Спочатку — у дитбудинку, де кожне місце за столом треба було заслужити, потім — у гуртожитку, де вчилась жити відповідаючи за себе.

Я вміла готувати з нічого, прати в холодній воді, посміхатися, коли хотілося плакати. Коли зустріла Петра, подумала — нарешті хтось полюбив мене такою, якою я є.

Він був інженером на заводі, з добрими очима й тихим голосом. Його мати, пані Одарка, жила в старій хаті на околиці міста. Вона була вдовою, і Петро казав, що без неї не уявляє життя, тому ми мусимо жити усі разом. Я погодилася. Думала — приживуся. Стану тією невісткою, про яку мріють усі свекрухи.

Перші місяці я вставала о п’ятій, щоб спекти свіжі пампушки. Пекла їх з сиром, бо пані Одарка колись згадувала, що любить саме такі. Приносила їй чай у ліжко, хоча сама ледь трималася на ногах після нічних змін у поліклініці, де працювала медсестрою.

— Олено, а чому ти мед у чай не кладеш? — питала вона, навіть не подякувавши.

— Ви ж казали, що цукру вистачає.

— Казала, коли була молодша. Тепер смак змінився. Вчися слухати старших.

Я кивала й бігла міняти чай. Потім прала її речі вручну, бо пральна машина, за її словами, “псує тканину”. Вішала на мотузку у дворі, хоч на дворі був мороз. Приходила додому з червоними пальцями, а вона лише бурчала:

— Руки як у селянки. Петро заслужив кращого.

Коли я завагітніла, думала — ось воно, щастя. Пані Одарка буде радіти онуку. Але замість радості почалися натяки.

— Ти впевнена, що тато мій син? — питала вона, коли ми залишалися вдвох на кухні. — Я ж бачу, як ти з сусідом розмовляєш. Усміхаєшся йому.

— Пані Одарко, це ж пан Іван, він нам лампочку в коридорі поміняв.

— Лампочку? — вона фиркала. — Я в твої роки знала, що лампочки самі не міняються.

Я сміялася, думаючи, що це жарти. Але жарти ставали все гострішими.

— Петре, — казала вона синові за вечерею, — ти б перевірив, чи твоя дружина бува тобі роги не подарувала. Я чула, як вона з кимось по телефону шепотіла.

Петро червонів, але мовчав. А я ковтала образи, як гіркі пігулки. Бо любила його. Бо вірила, що з часом усе налагодиться.

Коли народився Миколка, я принесла його додому в блакитному конверті. Пані Одарка глянула одним оком і сказала:

— Малий на тебе схожий. На нашого Петра — ні.

Я притиснула сина до себе й пішла в свою кімнату. Там, за зачиненими дверима, вперше заплакала. Не від образи — від безсилля.

Після тієї сцени на кухні я поїхала до своєї старої квартири в центрі. Ту, яку здавала подрузі. Подруга поїхала за кордон, і квартира стояла порожньою.

Я влаштувалася там з Миколкою, знайшла роботу по сусідам. все ж медсестра без копійки не залишиться ніколи. Вистачало на життя.

Петро дзвонив раз на тиждень.

— Олено, мамі погано. Приїдь, будь ласка.

— Вона мене вигнала, Петре. З твоїм сином.

— Вона передумала. Каже, що погарячкувала.

Але я чула в його голосі сумнів. Він не вірив власним словам.

Минуло три роки. Миколка пішов у садочок, я отримала місце у приватній клініці. Один із жителів нашого будинку мене порадив знайомим. Життя потроху налагоджувалося. Я навіть почала ходити на йогу — по вівторках і четвергах. Там була викладачка Світлана, яка казала:

— Олено, ти маєш право на щастя. Не чекай, поки хтось дозволить.

Того осіннього дня я поспішала до садочка. Сонце сідало, фарбуючи небо в колір стиглої калини. Я вже уявляла, як Миколка біжить до мене з малюнком у руках — він малював дерева, які виглядали як велетенські броколі.

Але біля воріт стояла вона. Пані Одарка. У старому пальті, яке колись було бежевим, а тепер стало сірим від пилу й часу. Волосся — колись акуратно зібране в пучок — тепер висіло пасмами. Вона трималася за паркан, наче боялася впасти.

Я зупинилася. Серце калатало так, що я почула його в вухах.

Вона побачила мене. Очі — колись колючі — тепер були каламутними від сліз.

— Олено. — прошепотіла вона.

Я підійшла ближче. Миколка грався на майданчику, будуючи замок із піску. Він сміявся — дзвінко, безтурботно.

— Що ви тут робите? — запитала я тихо, але твердо.

Вона підняла очі. В них було щось нове. Не гнів. Не презирство. Глибокий смуток.

— Я. прийшла подивитися. На нього. Він так схожий на мого Петра. В дитинстві той мав такі ж ямочки на щоках.

Я мовчала. Не знала, що сказати. Три роки образ, три роки самотності, три роки, коли я вчила сина, що бабуся “поїхала далеко”.

— Олено, — вона зробила крок уперед, але зупинилася. — Я знаю, що не заслуговую. Але дозволь хоч інколи бачити його. Я не підходитиму. Не говоритиму. Просто подивлюся.

Її голос тремтів. Руки — колись міцні, що могли перевернути чавунну сковорідку — тепер тремтіли, як листя на вітрі.

Я подивилася на Миколку. Він підбіг до виховательки, показуючи свій замок. Вона похвалила, і він засміявся ще дзвінкіше.

— Пані Одарко, — сказала я, — ви вигнали нас. Сказали, що це не Петрова дитина.

— Я знаю, — вона схилила голову. — Я була сліпа. Думала, що втримаю сина біля себе. А насправді відштовхнула всіх.

—  Учора мого Петрика відспівали. Я одна геть, Оленко. Одна.

Я глибоко вдихнула. І тут вона мені моє місце вказала. Навіть не повідомила. А може б я захотіла попрощатись?

— Один раз на тиждень, — сказала я. — У парку. В суботу. О 11:00. Ви зможете посидіти на лавці. Подивилися — і пішли. Без розмов. Без подарунків.

Вона кивнула. Сльози котилися по щоках.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Миколка підбіг до нас. Зупинився, дивлячись на незнайому тітку.

— Мамо, а хто це?

Я присіла до нього.

— Це… бабуся Одарка. Вона колись знала твого тата.

Він простягнув їй свою лопатку.

— Хочете пограти в піску?

Пані Одарка взяла лопатку обома руками, наче це був скарб.

— Хочу, — сказала вона, і вперше за життя я почула в її голосі тепло.

Ми сиділи втрьох на піску. Миколка будував замок, пані Одарка обережно додавала кубики. Я дивилася на них і думала не розуміла, навіщо я це роблю.

А може, не треба впускати її у наше життя? Вона ж нас вигнала. А з іншого боку, можливо саме так Бог подарував мені сім’ю. Моживо тепер вона нас полюбить і в мого сина з’явиться бабуся?

Як вважаєте?

Головна картинка ілюстративна.