fbpx

Моя бабуся стала бабусею, коли їй було 44. І в ту ж мить почала відповідати своєму статусу

Ні, звичайно, вона не ходила в квітчастій хустці і з костуром, і до глибокої старості вона виглядала дуже охайно і гідно. Але пам’ятаю, якось раз ми пошили з нею разом яскраво-червону сукню для ляльки. Я була в захваті і запитала – хотілось би їй таке плаття? На що вона засміялася і відповіла: «Ти що! Я ж бабуся»… І ось це ось «я ж бабуся»- було абсолютно в усьому. З появою першого внука вона негайно увійшла в рамки, намальовані суспільством і власним уявленням, і прожила в них все життя, як і абсолютно всі жінки в її оточенні.

Я часто чую від нинішнього покоління 40+, мовляв, на нашу долю що тільки не випало, і як же непросто жити в епоху постійних змін. Але зате, саме це покоління зламало всі рамки, підвалини і міцні уявлення про вік. Ви можете на секунду уявити, назвати жінку, якій трохи за сорок – бабусею? Вона ж ще не жінка навіть, вона ж красива дівчина. Так, може, не зовсім юна і свіжа, але все одно дівчина. Тому що у неї психологія, орієнтована на молодість, а не навпаки.

У сьогоднішньому світі вік жінки можна тільки вгадувати, а іноді важко визначати лише по супутніх обставинах. Я часто п’ю каву в одній маленькій кав’ярні, дівчина-бариста вже добре знає мої уподобання, і ми завжди перекидаємося кількома фразами. Вона маленька, витончена, гарненька. На вигляд – вчорашня студентка. Нещодавно заходжу до кав’ярні, бачу – поруч з нею хлопець – величезний, широкоплечий, під два метри. Думаю, невже це її хлопець, вона ж для нього Дюймовочка? Дивлюся, він перехилився через стійку, поцілував її. Схоже, все так і є. І тут наступна фраза басом: «Мамо, а ти можеш мені кілька сотень дати?». Скажу чесно, якби мені сказали, що це вона – його дочка, я б здивувалася менше…

Але найкраще, що сучасна жінка може сама вибирати – як їй виглядати, який образ і вік комфортніше носити. Хоче – косички і тату в області спини, хоче – лабутени і сукні з глибоким вирізом, хоче кросівки і рвані джинси, хоче – лимонні блузки, вузькі спідниці і капелюшки – на кожен сезон. І до речі, так – червоні сукні, і навіть міні, і зі звабливою блискавкою через всю спину. І ніхто не потисне плечима і не покрутить пальцем біля скроні. А навіть якщо раптом – то їй на це глибоко начхати…

І є ще дещо, дуже важливе. Пам’ятайте розхожий вислів: «Якби молодість знала, якби старість могла…»? Все, його більше немає. Покоління середнього віку його вивело, як пляму з білосніжної скатертини. Тому що зараз ми вже все знаємо, але при цьому ще активно можемо. Це незвичайне покоління ніяк не пристане ні до одного берега – старі зі страхом відпихають, молодь поглядає з побоюванням. Так і дрейфує цей корабель сам по собі, відчуваючи драйв від своїх пригод.

А зараз найголовніше відкриття, яке я зрозуміла зовсім недавно, і яким із задоволенням ділюся з вами. З віком можливості не обмежуються. З віком вони розширюються.

Нам не треба шукати себе, ми вже все знайшли, і зараз із задоволенням відточуємо майстерність або пробуємо нові техніки в тому напрямку, який приносить радість і задоволення. Нам не треба спілкуватися з усіма підряд, впускаючи в життя випадкових людей, у нас зараз інша задача – зберегти своїх – близьких за духом і биттям серця. Ми можемо дозволити собі розкіш приємного, а не просто, як раніше, необхідного спілкування. У любові, у дружбі, ми прагнемо до якості, давно зрозумівши, що кількістю його не замінити, і знаючи, що запросто дамо молодості 100 балів вперед. Ми не підганяємо дітей швидше рости, тому що вже перевірили, наскільки швидко це відбувається. Ми намагаємося насолодитися їх дитинством, щедро наповнюючи його тим, чого самі недоотримали колись. Ми давно зрозуміли, що всіх грошей нам не заробити, і давно переконалися – за них не купуються ні щастя, ні здоров’я, ні відданість. І давно знаємо, що дорога, по якій ми йдемо до своєї мети, часто важливіша, ніж сама мета. Хто не може радіти процесу, того навряд чи порадує і сам результат. Ми вже всі і всім довели, навчилися на власних помилках, відчули, як швидко летить час. Картина життя промальована, зараз саме час доповнювати її дрібними деталями і витонченими штрихами, які і роблять з художника – майстра, а з його полотна – шедевр.

І коли ти все це розумієш, то раптом усвідомлюєш, що саме зараз – твої можливості безмежні. Ти можеш вчитися танцювати, співати, грати на арфі, вчити мови, пірнати з аквалангом, вчитися їздити верхи, кататися на лижах або роликових ковзанах. Видувати вазочки зі скла, водити автомобіль, розписувати новорічні кулі, сплавлятися на байдарках, викладати мозаїку, розводити бджіл, розфарбовувати дитячі майданчики, ліпити горщики, вишивати бісером або гладдю, навчитися пекти смачні тістечка, заквашувати капусту або робити домашню локшину. Ти можеш відправитися в подорож і побачити своїми очима те, про що багато разів чув.

Ти можеш завести собаку або взяти третього кота, можеш зняти власне кіно або зіграти на сцені, можеш переїхати жити за місто або нарешті почати займатися тим, чим мріяв займатися все життя, але відкладав за браком часу. Ти можеш зануритися без оглядки в новий роман, ти можеш мати народити ще одну дитину. А можеш дозволити собі гуляти в повній самоті по доріжках парку, розчиняючись в тиші, і за вуаллю туману неспішно пити шоколадну кави або чай з мелісою, насолоджуючись кожним ковтком – напою, осені, життя…

Просто тепер ми дуже добре розуміємо, що час – не безмежний, а значить, треба ще сильніше цінувати наш вік необмежених можливостей.

Автор – Тетяна Лoнська.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page