– Мамо, штамп в паспорті – не запорука щастя чи довгого спільного життя. Ми або любимо, або не любимо – до чого тут одруження?
Я не можу того пережити, бо як це так? Пожила з одним, далі пожила з іншим, а з ким тоді дітей виховувати та старість доживати?
Не так я собі уявляла її житті я не для того я її ростила в любові і турботі. Я хотіла бачити її в весільній сукні та фаті, щоб люди бачили, як її перед Богом і людьми беруть за дружину, а свекруха покриває голову хусткою – гонорово перед свідками.
І тепер як я перед людьми має казати? Має моя донечка кого? Хто ти, той чоловіче, який настільки мілкий, що для тебе й назви нема, бо ти хто? Любаско? Хлопець? Бойфренд?
І з таким безіменним і моя доня стає мізерною, вона вже не є моєю гордістю і втіхою.
– Ти мені, доню, скажи одне – хто тобі таке в голову вклав, що з чоловіком можна жити просто так? Хто той, що таку моду вкорінив?
– А он Люда живе «на віру» і цілком щаслива!
– Люда може жити на віру і ще просити аби з нею жили. А де ти, а де вона?
Знаю я ту Люду дуже добре, яке було малим цибате, таке й зараз – повіялося по світу та набралося, як пес бліх. І тепер буде прикриватися перед всіма тим, що у світі тепер так є.
– То ти у мене така красуня і ще хтось не хоче тебе перед світом визнати, що тебе любить?
– Він і так мене любить!
– Та невже?
– Так! Ви собі й уявити не можете, як він мене любить, не те, що ви з татом!
Прирівняла мене й себе! Та я й в половини не була така гарна, як моя дитина! Та тоді за хлопцем з машиною треба було добре нагонитися та на придурюватися аби заміж вийти. І я таки змогла це зробити! І заміж вийшла і статки його зуміла зберегти і примножити.
А тут мати все при собі і отак розкидати направо й наліво. Не розумію.
– Доню моя, а чого це ти так заміж не хочеш чи тебе не беруть?
– Не хочу.
– А чого?
– Бо заміжній жінці нудно живеться.
– Ага… А ти їсти не вариш?
– Та варю, але ми часто й в кафе їмо.
– А холодильник хто миє?
– Я.
– А речі хто пере?
– Я.
– А унітаз хто миє?
– Я…
– То що ти робиш такого, що не робить заміжня жінка?
І тут доня моя замовкла. Закліпала очима і дивиться на мене.
– Тобто, ти робиш всі не дуже приємні речі і при тому перед тобою інша сторона не має ніяких обов’язків. А маєш лише ти?
– Чого ж, він продукти купує…
– О, ну як продукти купує, то виходить, ти живеш з чоловіком за їжу?
– Що ви перекручуєте?
– Я не перекручую, я уточнюю. То що? Заради чого ти з ним живеш?
– Ви не розумієте!
– Так, не розумію, то поясни мені, як то так є, що ти при красі, при роботі, при зарплаті отак себе задурно віддаєш?
– Коли любиш такими категоріями не говориш! Що ви як на базарі: купи-продай?!
– А ми не на базарі все життя? Ми маємо цінність. А ти, виходить, ціни не маєш і з того товару, що треба попробувати, бо ніхто його не знає?
Донька на мене образилася. А я ще не знаю, як краще донести до неї, що жінка має мати повагу до себе, бо як цього нема, то рахуй пропало.
Можеш бути хоч якою красунею, але отак будеш нікому не потрібна. А сучасні чоловіки тим і користаються, коли отаким дівчатам в голову закладають, що штамп в паспорті – то щось немодне.
Фото Ярослава Романюка.