Я роками працювала за кордоном. Кожна зароблена копійка йшла на те, щоб створити затишок для мого єдиного сина Романа. Я важко працювала на чужині, але завжди тримала в голові одну думку: повернуся додому, куплю велику квартиру, і ми будемо жити дружною родиною, адже Роман сказав, що одружується.
Ще за кордоном у ювелірному магазині вибрала золотий ланцюжок і сережки. Складала все це в окрему валізу й раділа, що зможу зробити приємне людині, яку полюбить мій син.
Коли я нарешті повернулася в Україну, то придбала трикімнатну квартиру. Я зробила гарний ремонт, облаштувала кожну кімнату. Роман тоді якраз привів Ірину. Вона мені одразу здалася тихою, трохи скромною дівчиною.
Після весілля молоді поселилися в моїй квартирі. Я віддала їм найбільшу кімнату. Мені хотілося, щоб Ірина почувалася вільно, тому я взяла весь побут на себе. Щоранку я вставала о шостій годині, готувала сніданок, варила свіжий каву та чай. Поки молоді були на роботі, я прибирала, прала, прасувала одяг, готувала вечерю з кількох страв.
Я вірила, що щирість завжди викликає щирість у відповідь.
Однак минав час, а Ірина залишалася відстороненою. Вона приходила з роботи, віталася досить сухо і одразу йшла у свою кімнату. За стіл сідала без особливого бажання, їла мовчки. Дякую казала тихим голосом, майже не піднімаючи очей. Я намагалася розпитати її про роботу, про справи, але вона відповідала короткими фразами: «Все нормально», «Як звичайно», «Нічого нового».
Більше того, я почала помічати, що Ірина часто бере з холодильника приготовані мною страви, купує продукти за гроші Романа і майже щовечора бігає до своєї матері Галини. Вона носила туди повні пакети. Мені це було трохи дивно, але я мовчала, бо не хотіла лізти в їхні стосунки.
Наближався день народження моєї свахи Галини. Їй виповнювалося п’ятдесят вісім років. За два тижні до цього в нашій хаті тільки й розмов було, що про майбутнє свято. Роман з Іриною вечорами щось обговорювали, шукали в інтернеті, шушукалися у своїй кімнаті.
У день народження Галини молоді встали рано. Ірина була у святковій сукні, наряджалася біля дзеркала більше години. Вони взяли велику коробку, перев’язану стрічкою, і великий букет квітів. Мене на це свято ніхто не запросив. Ані сваха Галина, ані Ірина. Вони навіть не запропонували мені піти з ними.
Я сиділа у вітальні, дивилася у вікно й думала про те, де я припустилася помилки. Я ж віддала їм усе: квартиру, свій час, купувала речі, готувала, прала. Чому ж до мене таке ставлення?
Коли вони повернулися, то я спитала сина між іншим, чи задоволена сваха подарунком.
— А ви знаєте, що ми подарували моїй матері? — втрутилася Ірина з викликом. — Ми подарували їй путівку в санаторій на два тижні! Хорошу, дорогу путівку!
— Це гарний подарунок, — тихо мовила я, — Сподіваюся й на моє день народження ви подаруєте те саме.
— Моя мама мене виростила, вона ночі не спала, вона заслужила цей відпочинок! Вона моя мама! А ви для мене ніхто! Ви нічого для мене не зробили, щоб я вас поважала чи робила такі подарунки!
Я не знала що відповісти. Роман стояв поруч із дружиною і мовчав. Він навіть не спробував її зупинити чи заспокоїти.
— Все, Ромо, ми тут більше не залишимося, — сказала Ірина, повертаючись до сина. — Я не збираюся жити під одним дахом з людиною, яка мені дорікає! Збирай речі.
Вони пішли в свою кімнату. Я чула, як гримають дверцята шафи, як вони складають сумки. Роман вийшов через годину, виніс валізи. На мене він намагався не дивитися.
— Мам, ми знімемо квартиру, — сказав він біля дверей. — Так буде краще для всіх. Іра нервує, а їй не можна нервувати.
Вони пішли. Квартира стала великою, порожньою і холодною. Я кілька днів майже не виходила зі своєї кімнати. У мене піднімався тиск, крутилася голова, але я змушувала себе ставати й ходити.
Через п’ять місяців Роман зателефонував і коротко повідомив: у нас буде дитина. Це мала бути дівчинка.
Я дуже зраділа цій новині. У мені зажевріла надія, що народження дитини розм’якшить серце Ірини, що ми зможемо налагодити стосунки.
Коли народилася дівчинка, її назвали Дариною. Я зібрала величезну сумку з дитячими речами, приготувала домашній бульйон, спекла печені яблука і поїхала до пологового будинку.
У фойє було людно. Я підійшла до санітарки, передала їй пакунок і написала коротку записку: «Ірочко, вітаю з донечкою. Це речі для малечі та їжа для тебе. Покажи мені онучку хоч через вікно, будь ласка. Настя Дмитрівна».
Я чекала на вулиці під вікнами тридцять хвилин. Надворі був холодний вітер, але я стояла й дивилася на третій поверх. Нарешті вийшла та сама санітарка. Вона тримала мій пакунок у руках. Вона підійшла до мене, співчутливо подивилася й протягнула торбу назад.
— Жінко, заберіть. Дівчина з шостої палати сказала, що їй від вас нічого не потрібно. Вона відмовилася брати пакет.
Я взяла цю торбу. Вона здавалася мені важкою, як камінь. Я йшла до зупинки тролейбуса, і сльози застеляли мені очі. Д
одому я ледве дійшла.
Минали місяці, а потім і роки. Роман телефонував дуже рідко, раз на кілька місяців. Його голос завжди був напруженим. На мої прохання привезти Даринку він відмовляв: то дитина застудилася, то у неї зубки лізуть, то вони їдуть до баби Галини, то просто немає часу.
Я бачила, як сваха зі сватом гуляють з онучкою в парку, дивилася на них і сльози самі котилися.
Не розуміла, чому невістка так чинить.
Аж раптом син подзвонив. Виявляється, сваха поїхала на заробітки і дитину нікому водити в садок, вони з Іриною не встигають, на свекра покластися не можуть.
Я чула, як Ірина підказує синові що казати, але мені було все одно. Я згадала маленьку онучку й зрозуміла, що не можу залишити її без допомоги.
— Звісно, я допоможу, — спокійно сказала я. — Не хвилюйтеся за дитину. Я буду вам допомагати, зараз приїду і що купити для дитини, щоб я не йшла з порожніми руками.
Син відповів що саме і я одразу пішла переодягатися та йти на найважливішу зустріч в моєму житті.
