Моя мама знайшла собі іншу донечку. Вчора, прийшла до мене у кімнаті і прямо сказала, що мабуть, мені варто пожити у бабусі моєї якийсь час, адже тут моя присутність створює надто напружену атмосферу. От донька вітчима не створює, а рідна дитина прямо жити не дає?
Мого тата не стало коли мені виповнилось всього 10. Не скажу, що мама важку пережила втрату, адже у них усе ішло до розлучення. Уже тоді в маминому житті був дядько Євгеній, я вже зараз це зрозуміла.
Нині я вже знаю, що Євгені – мамина перша і єдина любов. Ще зі школи вони зустрічались. але колишня дружина Євгенія і за сумісництвом колишня мамина подруга, зробила все, аби перед вівтарем поруч нього саме вона стала. а не мама моя.
Тато у маминому житті з’явився одразу після весілля Євгенія. Мама швидко сказала “так” швидко на світ я з’явилась і так само швидко, моя ненька прозріла. На руках дитина, поруч не любий чоловік. Чи пам’ятаю я свою маму доброю до мене, а чи тата? Та ніколи. Вона завжди була максимально холодною і відстороненою.
Євгеній також швидко прозрів, але тримався сім’ї через своїх батьків. На світ двоє дітей у них з’явилось. Старша донька мого віку, а от молодша менша на шість років. Вона з’явилась якраз тоді, як Євгеній із мамою моєю знову закрутив і саме із нею на руках він у наш дім і прийшов, адже дружина не стала полегшувати життя не вірному чоловіку і залишила йому трирічну доню.
Мама моя врапт стрепенулась, помолодшала і подобріла. Я спершу не могла навіть повірити у те, що вона вміє посміхатись і дзвінко від душі сміятись. Поява Євгенія у нашому домі стала для неї справжнім подарунком долі.
Але, якщо Євген маму на руках носив, то на мене не зважав. Волів узагалі вигляд робити що мене не існує. В кімнату не зайде, якщо там є я. Коли я говорила, пускав очі під лоба, або пхиркав голосно. Я не раз чула як він казав, що “треба щось вирішувати”.
Знаєте, поки ще була мала, то я мовчала. Однак у свої 20 я мовчати точно наміру не мала. Зрештою, а хто він такий узагалі? Ми із ним не раз сходились та так, що аз іскри летіли. Я для нього не надто хороша, талановита, працьовита. Бачте, я на другому курсі і повинна вже й вчитись добре і працювати і дім у чистоті тримати і їжу варити і маму забезпечувати. Коли і як, то не важливо, бо я просто “повинна”.
Останнього разу, коли він вчергове мене виховував я прямо запитала яке він має право у моєму ж домі так зі мною говорити. Бачили б ви його. Мало свідомості не втратив. Бачте, я не маю права так із старшими розмовляти.
— Доню. – ввечері зайшла мама у мою кімнату. – Ти ж бачиш, що так більше тривати не може. Євген правий, ти – доросла людина. У тебе своє життя і ти повинна його будувати окремо від батьківського дому. Поговори з бабусею, запитай, коли ти зможеш до неї переїхати.
Бабуся, тата мого рідного мама, завжди була на моєму боці і підтримувала мене. Почувши, що моя мама мені сказала, мало зо сміху не покотилась і тут же набрала мою маму:
— Олю, я тут із Валерією поговорила. Ти таки права. Дівчинка таки виросла і час їй у самостійне плавання рушати, своє життя будувати. Тобі вистачить двох тижнів аби з’їхати із квартири? Я вже із будівельниками домовилась, ми там ремонт робити розпочнемо якраз, після нового року.
Виявилось, що квартира у якій ми живемо належала завжди моїй бабусі. Коли тата не стало, вона дозволила мамі залишитись у тих стінах, бо ж окрім нас у бабусі нікого у світі не було. Ну а вже як тепер мене мама виставити захотіла, то бабуся вирішила, що час уже нагадати хто ж у домі господар.
Повернувшись додому я застала зарюмсану маму яка ремствувала на мене, на бабусю і на те, яке не справедливе життя:
— Ти дозволиш виставити свою малу сестричку на вулицю? – хлипає вона, – Тут усе життя її і моє пройшло. Як ти одна в трьох кімнатах будеш?
Бабуся моя категорична. Вона завжди недолюблювала і маму і Євгена, а ситуація остання крапку у її терпінні поставила. Вона вже будь що дотримає свого слова.
А мені маму шкода. Їй і справді нікуди йти. Я бачу, як вона любить того Євгена. Та й самій залишитись у квартирі якось лячно.
Говорила із бабусею, але там стіна. Вона каже, що я їй ще подякую колись.
А мені неймовірно соромно тепер. Виходить і справді я виставляю їх усіх із дому.
А чи зможу я жити після цього спокійно?
Головна картинка ілюстративна.
