До тепер мама жила з моєю молодшою сестрою Людмилою. А після того, як її раптово не стало, постало питання, як бути з нею та квартирою.
До тепер вони обоє каталися як сир в маслі і думати не хотіли, як мені. А тепер дуже мене мама потребує, а особливо моєї опіки, бо їй вже сімдесят дев’ять років.
Люда мала завжди більше цукерок, частіше була цілована і мала кращі сукні, ніж я в дитинстві. Попри звичну думку про те, що молодші доношують одяг за старшими, то у нас такого не було, бо у нас велика різниця у віці. Тож, Люда ходила, мов маленька лялька – вся в бантах та рюшах і білих підколінках та лакованих черевичках.
А я мала заслужити якусь обновку чи лакомство – гарними оцінками та слухняністю. А от Люда могла капризувати, як собі бажала – все їй сходило з рук.
Я поїхала вчитися в велике промислове місто і там знайшла чоловіка та залишилася жити. За домом не сумувала зовсім. Спілкувалися спочатку листами, а потім телефоном.
– Як справи?
– Добре.
– Як здоров’я?
– Добре.
Ось приблизно так виглядало моє спілкування з мамою та сестрою. Тата у нас не було, бо пішов з родини, залишивши колишній родині трикімнатну квартиру.
І ось в цій квартирі вони й залишилися жити. Далі Люда дуже вдало вийшла заміж, подорожувала світом та стала приводом неймовірної гордості для мами.
Тепер наші розмови були ще коротші, бо мати дуже хотіла похвалитися Людиними успіхами.
– А Людочка…
– Я погано чую, – обривала я розмову.
Подумати лишень, за всі ті роки, що я жила в іншому кінці країни, вона навіть до нас не приїхала ні на хрестини, ні на мій ювілей.
– Ти дитино так далеко вийшла заміж… Та й місто твоє я не люблю – там не повітря, а один дим.
Люда дітей не мала. Чи то чоловік не хотів, чи то вона думала, що ще все попереду, але далі сталася непоправне і мама залишилася сама.
Я не буду кривити душею, але мені більше було шкода грошей на дорогу, ніж маму з її горем.
Приїхала в квартиру – все в Людиних речах, подарунках, фотографіях. Я тільки на старих фото, а мої діти на фотокартках в альбомі глибоко в шафі.
Почала я її питати, де Людині гроші, чи є у неї якийсь банківський рахунок, що робити х її речами.
А вона лиш плаче і нічого не знає.
Поїхала до її чоловіка і спитала, що з грошима, а той лиш визвірився, що мені гроші в голові, єдине, що дав її речі. Думає, що мені її грошей треба – мати за що буде жити? я не планую її забирати до себе, бо вона й не поїде, а доглядальницю їй якусь треба з часом.
– Ти така черства, – каже мама, – Людочка так би не вчинила…
– Людочки нема, а ти як плануєш жити?
– Як, як… Ти переїдеш зі свого смердючого міста в наше і будемо жити.
– Мамо, то для тебе те місто смердюче. А там у нас все життя – і у дітей, і у чоловіка, і у мене. Ми точно не плануємо переїжджати.
– Людочка б переїхала…
– Людочка жила так, як їй хотілося…
– Людочка завжди до мене приходила, а ти на мій ювілей навіть не приїхала!
– Як і ти на мій!
Отак ми й розійшлися, бо я не планую жити в музеї Людочки, навіть, якби жила сама в підвалі. А мама все хникала і хникала, жалілася, що все її болить і «нема моєї Людочки аби мені поспівчувати».
– Як тобі щось зле – їдь в лікарню, – кажу, бо це єдине мудре рішення.
Але їй треба просто перед кимось жалітися, а я маю своє життя.
Фото Ярослава Романюка.
