Я дуже й дуже хвилююся і переживаю за сім’ю свого сина. Мені вже здається, що вони ніколи не будуть разом і діти так і не знатимуть сина.
Посудіть самі: ось моя історія, точніше історія родини мого сина.
В лютому минулого року моя невістка Аліна виїхала з дітьми до Німеччини, син залишився в столиці. Михайло з друзями створили благодійний фонд і від самого початку активно допомагають нашим захисникам. Паралельно Міша намагається вести свій бізнес, хоча в його справах зараз дуже непростий період.
Аліна до Європи виїхала зі своєю сестрою, бо впоратися в дорозі з двома, такими манюсінькими, дітьми було б непросто. Адже Артемчику на той час було лише два, а Максимчику всього шість місяців.
Аліна з Німеччини за цей рік з лишком приїжджала лише раз, але дітей не брала, залишила на сестру.
Розумієте, що мене болить? Максимчик зовсім не знає батька, а Артемчик вже його й забув. Мені вже тепер здається, що Київ не такий страшний для дітей, як ця довжелезна розлука.
Мені просто здається, що Аліна вже не хоче повертатися. Вона сподівається, що скоро це все закінчиться і Михайло поїде до них і вони осядуть у Європі.
Але невістка не розуміє, що Михайло теж відвикає від дітей. Вони ростуть, щодня змінюються. Батько – це ж не лише номінальна роль! Це ж і гратися, і сваритися, і обніматися, і дивитися разом мультики, і він теж їх зараз вже не знає. Хіба не так?
А ще, мені здається, що Михайло когось має. Він дуже змінився за останні тижні. Настрій його змінився, довше перед дзеркалом затримується, пізніше приходить додому. Це все вкупі мене дуже лякає. Мені здається, що я можу вже й не дочекатися, що побачу колись онуків.
Що мені робити? Просити тихо Аліну, щоб поверталася? Врозумлювати сина, щоб не розглядався по сторонах, бо в нього дружина і діти?
Київ зараз не найспокійніше місце на Землі, але й не найгірше. Невже заради діток і заради збереження сім’ї не варто ризикнути?
Віолетта Олександрівна.
