Її матір казала, що просто Світланка не має долі доброї, але добра половина села вважали, що долею тут і не пахне.
Світлана була найкрасивішою у нашій компанії, але хоч тоді ми їй заздрили. Проте старість швидко всіх зрівнює і тепер подивитися на її долю та на нашу, то й різниці видно.
Знаєте, кажуть, що коли дівчинка не має доброго тата, то вона тягнеться до чоловіків в пошуках любові і прийняття. Але Світланин тато був дуже добрим батьком і ми ні разу не чули, щоб він на неї голос підвищив, не кажучи вже про те, щоб її якось сварив.
Тому така тяга до хлопців була не дуже зрозуміла.
Але таке. Молодість, що в кого не буває?
Отак Світлана вперше привела на світ донечку без батька. Батьки трохи пожурилися, але що було робити – почали виховувати внучку, а Світлана пішла працювати в місто, доїжджала додому і так якось сталося, що й привела ще одну дитину від шофера автобуса.
Пора би вже батькові й напоумити, але то був не той чоловік – я вам кажу, що людина лише тішилася, що його Світланка має чудових діток.
На третій раз сталося нарешті те, чого вся родина так чекала – було гучне весілля і чорно-білі фото нареченого і нареченої. Світлана була в білій сукні в якій вже випирав животик.
Але довго чоловік не затримався і через якісь пару років пара розійшлася. Але старий Федір не сумував. Бо головне, що його донька таки була заміжня, а все інше – лиш би онуки були здорові.
Далі Світлана привезла з-за кордону чоловіка, який був з сусідньої області. Але він найбільше пожив з нею, майже двадцять років. У них не було діток, але й цих попробуй було вигодувати.
Василя все влаштовувало в такому житті, бо як далі виявилося, він теж мав дітей від першого шлюбу.
Отак вони собі жили добре, але й тут доля не була до неї доброю – Василь тяжко занедужав і не врятували його ні лікарі, ні знахарі.
Світлана переживала втрату чоловіка, але несподівано прийшов прибуток – чоловік мав квартиру і порівну поділив між Світланою та колишньою дружиною.
Жінки порадилися та продали квартиру і гроші поділили.
Світлана була дуже щаслива, бо така велика сума одразу і просто з неба – то й дах перекрили і господу до ладу довели.
Діти її одружилися і треба було й їм допомагати, але Світлана й про себе не забувала – привела собі молодого на п’ять років від неї вдівця до своєї хати.
– А що таке?, – казала вона нам, коли ми з такими круглими очима слідкували за її калейдоскопом чоловіків,
– І мені треба чоловіка в господарці і йому треба жінки аби його обходити. Чому тут дивуватися?
Але як тут не дивуватися. Якщо й одного чоловіка, з яким все життя живеш, інколи терпіти просто сили нема. А тут стільки чоловіків про яких всі знають, а скільки було таких, що ніхто не знає? І ще жінка в шістдесят років готова полакомитися на молодшого чоловіка.
Та у нас не просто дивина, а якесь не сприйняття.
Я лиш одного чоловіка мала за все своє життя і хоч не скажу, що дотепер люблю до знемоги, але якось живу, добре з поганим впереміш отримуючи. І так кожна з моїх подруг каже, що не хотіла б ніякого чоловіка, якби свого пережила, бо вже нема сили його обходити.
А тут такий приклад, що вже й старість на носі, але людина думає, що вона ще молода та гарна.
І, головне, щиро того хоче.
От скажіть, що у вас не виникли такі ж думки з цієї оповідки, як у мене та моїх подруг? Пора вже жінці визнати, що ти давно бабця і гріти кості на печі.
Фото Ярослава Романюка.
