Моя робота теперішня пов’язана з людським нехлюйством. Я з чоловіком прибираю в багатоповерхівці, я мию сходову, а він навколо будинку прибирає. Чи варто казати, як я ставлюся до недопалків в квітнику і собачого посліду на доріжках. Таке враження, що люди перестали мати встид

В такій роботі найбільше й зневірюєшся в людях, особливо, коли вони ходять по щойно помитому, навіть, не витерши ноги об килимок.

Не з доброго життя я пішла прибирати, але ж робота не на цілий день і я собі так порахувала, що до обіду я свої чотири під’їзди прибрала і вільна. Може й онуків з садочка забрати, можу піти по продукти, а можу з чоловіком сидіти на кухні і пити какао, головне, що ми разом.

Знаєте, на пенсії розумієш, що ті роки, які ти віддала професії в надії, що буде стаж і от там, на пенсії, заживеш, розумієш, що тебе обманули. Як можна прожити на таку пенсію, коли віддала сорок років роботі, а пенсія лиш три шістсот? А хочеться і онукам шоколадку чи йогурт купити, хочеться й собі пельмені на неділю зварити. Тому й вирішила, що треба трохи підзаробити, поки є ще сила. Чоловік мене відмовляв, але я йому сказала, що як так за мене переживає, то хай теж іде зі мною, бо далі буде ще гірше.

– Ми вже з тобою ні за кордон не поїдемо на заробітки і на дітей нема надії, бо хто його знає, що там буде далі.

Мене не дуже зачіпає, коли люди проходять повз і навіть не вітаються, так наче, то привид махає мітлою чи шваброю. Мені теж не хочеться на них дивитися і вкотре бачити, як вони сміття виставляють біля дверей, чи якийсь пес не добіг до вулиці. Тому дуже дивуєшся, коли людина тобі щиро каже «доброго ранку» і усміхається.

Таких людей у мене на дільниці кілька, уявляєте, чотири під’їзди, де по сорок як мінімум квартир і тільки кілька людей вітаються.

Так от, в першому під’їзді живе молода жінка з маленьким сином, вона кожного ранку веде його в садочок і вітається зі мною. Дитина дуже мила, чимось схожа на мого онука, ще не прокинувся зі сну, а мама його вже в садок як не несе, то везе на санках чи самокаті.

Я стараюся прибрати в тому під’їзді першою, щоб мій ранок почався з доброго слова, а далі вже по черзі.

І ось одного разу я вже й помила, а жінки нема з сином. Я дуже здивувалася, бо вона мов той годинник завжди вчасно виходить. Але мало що може бути, може дитина захворіла і вона залишилася вдома. Але ж вівторок лише і вчора хлопчик ще йшов в садок. Але таке, сьогодні одне, а завтра вже температура.

Дороблюю я свою справу, але на душі якось неспокійно, бо ж нема звичного доброго слова і не те на серці. Я ще з себе посміялася.

Витрясла я килимок і поставила перед дверима і тут почула гупіт в ліфті і собі одразу подумала на жінку з дитиною – застрягли, а телефон не ловить!

Я тоді до кабінки і кажу, що вже викликаю аварійну і все буде добре!

Вийшла на вулицю і викликала майстрів. Які й звільнили маму й дитину. Як же вона мені дякувала!

– Як добре, що ви нас почули! Бо таке враження, що в будинку нема жодної людини! Як так – повен будинок людей і всім байдуже, хто там на сходовій палить чи в ліфті застряв!

– Та нема за що!, – кажу я їй, – я подумала, що ви вдома і теж не сподівалася, що ви там. То випадковість і я нічого такого не зробила.

А про себе думаю – от що добре слово робить, звичайна ввічливість і усмішка. Де ж то в людях все це поділося тепер?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page