fbpx
Історії з життя
Моя совість не замовкала довгі роки, всі ці «якби» не давали мені ні спати, ні радіти життю, ні відчувати щастя. Але, коли я зустріла Максима, то він мені відкрив очі і не словами, а власним прикладом

Все почалося багато років тому, коли я щаслива виходила заміж за Василя. Думала, що проживу з ним до кінця віку, але не так сталося.

Я б не сказала, що ніщо не віщувало біди. Бачила я, що він і з роботи пізно приходить і по дорозі зазирає до однієї вдовиці, яка й займалася таким промислом – варила і гонила.

То до пирогів, то до борщу, то тричі в день, а далі без цього пійла й робота не робилася. Легше було дати і мати чистий спокій, ніж мати клопіт в хаті.

Але то все бачив мій син, ріс в такому неспокої.

Коли я на роботі зустріла Вітю, то й не думала, що гідна ще одного шансу. Мені тоді різне говорили, що я маю дякувати Віктору, що бере мене з дитиною. А мама навпаки, казала, що він ніколи не прийме сина.

– Лишай малого в нас, він і не знає, що таке з батьком жити, то й не буде сумувати. А ти хоч поживеш на цьому світі як людина.

Я довго вагалася, бо з одного боку, син був єдиним чоловіком в житті. Якого я безмежно любила, а з іншого боку, дійсно, вже дорослого хлопця (Михайликові тоді було тринадцять) брати з собою в нову родину?

Я вирішила, що буду часто приїжджати, щоб малий не відчував себе самотнім. Так і було.

Але потім я зрозуміла, що скоро стану вдруге мамою і вже просто фізично не могла так часто приїжджати в село.

І отак я прожила з другим чоловіком ще десять років: в постійних метаннях між дітьми, в постійній провині, що щось не додала синові, в постійних докорах, коли відчувала безмежний спокій і щастя з маленькою Анною.

До слова, син давав приводу аби я постійно про нього думала – то зі школи телефонували, то з міліції, то сусіди приходили, то батьки дітей…

– Ти геть як батько!, – не раз казала я йому в серцях.

І він не просто пішов по батькових слідах, але й побіг ними…

Що я наїздилася по священниках, по центрах, по лікарях…

На трохи допомагало, але!

І сині і всі навколо винуватили мене в цьому.

– Дитина не відчувала материнського тепла! Ти штани проміняла на дитину!, – казали всі.

Але мені не треба було казати, бо я всі ці роки й так гризлася тим, що син залишився самотнім, а я маю нову родину і маю щастя, трішечки щастя, поки совість не починає свою гарну й нову пісню.

Зараз я не знаю де мій дорослий син, я втомилася його шукати по квартирах та містах.

Я вже роки працюю санітаркою в лікарні і в світлі останніх подій бачу стільки молодого цвіту скалiченого тілеcно й духовно!

Там я й познайомилася з Максимом, молодим хлопчиною, може трошки старшим за мого сина. Він був тяжко пораненим, але ви б бачили, як він чіплявся за життя. як він радів кожному дню, кожному поруху свого тіла. Він будував плани на майбутнє – що одружиться, заведе тринадцять дітей!

– Багато-багато дітей хочу! Аби була футбольна команда! Я ще з ними в футбол гратиму!

Біля нього не було ні батька, ні матері, тому я старалася аби заглянути до нього, і слово сказати, і усміхнутися, вивезти на свіже повітря, принести щось смачненьке!

Поруч з ним я відчула, що насправді я дала своєму синові дуже багато – життя, і робила все від себе можливе аби він мав хліб і до хліба. Але якщо він хоче отак змарнувати своє життя – то вже його вибір, а не мій.

Ось переді мною дитина, яка хоче жити і буде у його житті все добре, я певна.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page