Все почалося багато років тому, коли я щаслива виходила заміж за Василя. Думала, що проживу з ним до кінця віку, але не так сталося.
Я б не сказала, що ніщо не віщувало біди. Бачила я, що він і з роботи пізно приходить і по дорозі зазирає до однієї вдовиці, яка й займалася таким промислом – варила і гонила.
То до пирогів, то до борщу, то тричі в день, а далі без цього пійла й робота не робилася. Легше було дати і мати чистий спокій, ніж мати клопіт в хаті.
Але то все бачив мій син, ріс в такому неспокої.
Коли я на роботі зустріла Вітю, то й не думала, що гідна ще одного шансу. Мені тоді різне говорили, що я маю дякувати Віктору, що бере мене з дитиною. А мама навпаки, казала, що він ніколи не прийме сина.
– Лишай малого в нас, він і не знає, що таке з батьком жити, то й не буде сумувати. А ти хоч поживеш на цьому світі як людина.
Я довго вагалася, бо з одного боку, син був єдиним чоловіком в житті. Якого я безмежно любила, а з іншого боку, дійсно, вже дорослого хлопця (Михайликові тоді було тринадцять) брати з собою в нову родину?
Я вирішила, що буду часто приїжджати, щоб малий не відчував себе самотнім. Так і було.
Але потім я зрозуміла, що скоро стану вдруге мамою і вже просто фізично не могла так часто приїжджати в село.
І отак я прожила з другим чоловіком ще десять років: в постійних метаннях між дітьми, в постійній провині, що щось не додала синові, в постійних докорах, коли відчувала безмежний спокій і щастя з маленькою Анною.
До слова, син давав приводу аби я постійно про нього думала – то зі школи телефонували, то з міліції, то сусіди приходили, то батьки дітей…
– Ти геть як батько!, – не раз казала я йому в серцях.
І він не просто пішов по батькових слідах, але й побіг ними…
Що я наїздилася по священниках, по центрах, по лікарях…
На трохи допомагало, але!
І сині і всі навколо винуватили мене в цьому.
– Дитина не відчувала материнського тепла! Ти штани проміняла на дитину!, – казали всі.
Але мені не треба було казати, бо я всі ці роки й так гризлася тим, що син залишився самотнім, а я маю нову родину і маю щастя, трішечки щастя, поки совість не починає свою гарну й нову пісню.
Зараз я не знаю де мій дорослий син, я втомилася його шукати по квартирах та містах.
Я вже роки працюю санітаркою в лікарні і в світлі останніх подій бачу стільки молодого цвіту скалiченого тілеcно й духовно!
Там я й познайомилася з Максимом, молодим хлопчиною, може трошки старшим за мого сина. Він був тяжко пораненим, але ви б бачили, як він чіплявся за життя. як він радів кожному дню, кожному поруху свого тіла. Він будував плани на майбутнє – що одружиться, заведе тринадцять дітей!
– Багато-багато дітей хочу! Аби була футбольна команда! Я ще з ними в футбол гратиму!
Біля нього не було ні батька, ні матері, тому я старалася аби заглянути до нього, і слово сказати, і усміхнутися, вивезти на свіже повітря, принести щось смачненьке!
Поруч з ним я відчула, що насправді я дала своєму синові дуже багато – життя, і робила все від себе можливе аби він мав хліб і до хліба. Але якщо він хоче отак змарнувати своє життя – то вже його вибір, а не мій.
Ось переді мною дитина, яка хоче жити і буде у його житті все добре, я певна.
Фото Ярослава Романюка.
