Моє теперішнє життя з боку нагадує яскраву обкладинку глянцевого журналу. Я — молода жінка, яка, здавалося б, витягла щасливий квиток. Мій чоловік, Андрій, старший за мене на дванадцять років, і ця різниця у віці завжди давала мені відчуття абсолютної захищеності. Він — успішний архітектор, людина зі зв’язками та стабільним доходом. Саме завдяки йому ми нещодавно переїхали у простору чотирикімнатну квартиру в самому серці Києва, де з вікон відкривається краєвид на золоті бані соборів. Наша спільна донечка, Марічка, цьогоріч стала першокласницею. Андрій з самого початку наполіг: «Люба, ти не повинна виснажувати себе роботою. Твоя місія — дім і наше щастя». Я погодилася, насолоджуючись роллю берегині та мами.
Проте шлях до цього «раю» був тернистим. Коли ми тільки починали зустрічатися, моя родина влаштувала справжній бунт.
— Мар’яно, схаменися! — ледь стримувалася моя мати, розливаючи чай на старій кухні. — Навіщо тобі цей чоловік «з багажем»? Він уже бачив життя, у нього за спиною розлучення, він застарий для тебе! Ти ж красуня, знайдеш собі рівню, молодого хлопця без жодних зобов’язань.
Моя старша сестра, Олена, підтакувала матері з холодним виразом обличчя: — Мама права. Такі чоловіки завжди шукають молодих, щоб самоствердитися. А потім випливуть борги, колишні дружини чи діти. Ти просто наївна.
Лише моя близька подруга Катя сказала тоді: «Слухай своє серце. Якщо ти відчуваєш, що це твоя людина — ризикуй». Я ризикнула. І довгий час вірила, що перемогла в цій суперечці з долею. Навіть зараз, попри нинішню бурю, я не можу сказати, що шкодую про шлюб. Андрій балував мене, купував дорогі речі, возив на відпочинок. Але ідеальних історій не буває, і «дзвіночки» почали лунати ще до весілля.
Найбільшим потрясінням для мене стало відкриття, яке відбулося випадково. Ми вже жили разом, коли одного вечора на заблокованому екрані його телефону висвітилося повідомлення: «Тату, я отримав грамоту з математики. Артем».
Світ на мить завмер. Андрій ніколи не згадував про сина від першого шлюбу. Він говорив про «невдалі стосунки», про «минуле, яке залишилося в минулому», але про дитину — жодного слова. Коли я виставила йому претензію, він лише м’яко обійняв мене: — Я просто не хотів тебе лякати. Боявся, що ти підеш, як і казала твоя мати. Це нічого не змінить між нами, обіцяю.
Тоді я проковтнула цю гірку пігулку. Ми швидко помирилися, але осад залишився. Згодом почалися фінансові гойдалки. Був період, коли об’єкти Андрія заморозили, і ми тулилися в орендованій «однокімнатці» на околиці. Кожна копійка була на рахунку. І саме тоді мене почало діймати почуття несправедливості.
Андрій щомісяця справно перераховував чималі аліменти на Артема. Я бачила, як він обмежує нашу Марічку: ми не купували зайвої іграшки, я обирала дешевші продукти, а «там» дитина жила в шоколаді. Колишня дружина Андрія походила з дуже заможної родини, її батьки повністю забезпечували доньку та онука. Артем нічого не потребував, але Андрій вважав своїм обов’язком «допомагати». — Це мій син, Мар’яно. Крапка, — відрізав він на будь-які мої спроби обговорити бюджет.
Минули роки, ситуація з грошима вирівнялася, ми купили ту саму розкішну квартиру. Я думала, що нарешті ми заживемо спокійно. Аж поки тиждень тому Андрій не повернувся додому з новиною, яка перевернула моє життя.
— Артем вступає до університету в нашому місті, — сказав він, навіть не дивлячись мені в очі, поки розв’язував краватку. — Я вирішив, що він житиме з нами. Квартира велика, кімнат вистачає.
Я відчула, як у роті пересохло. — Як це «житиме з нами»? Андрію, йому вже вісімнадцять! Чому він не може жити в гуртожитку або чому ти не можеш винайняти йому окрему квартиру? У тебе ж є можливість!
Андрій нарешті підвів погляд. Його обличчя було суворим, яким я його бачила вкрай рідко. — Про гуртожиток навіть не заїкайся. У хлопця є доволі серйозні проблеми. Йому потрібне дієтичне домашнє харчування, режим і контроль. В орендованій квартирі він буде їсти фастфуд і за тиждень опиниться в лікарні. Тут він буде під наглядом.
— Під чиїм наглядом?! — мій голос зірвався на крик. — Ти на роботі з восьмої ранку до пізньої ночі! Ти хочеш, щоб я стала кухаркою і нянькою для твого дорослого сина, до якого я не відчуваю жодної приязні? Це чужа мені людина, Андрію! Чотири роки бачити його в коридорі, готувати йому окремі каші… Ти про мене подумав?
Розмова перетворилася на справжню сварку. Я нагадувала йому про те, як ми економили на нашій спільній дитині. Про те, що я маю право на приватність у власному домі. Про те, що його «синочок» завжди був пріоритетом, навіть коли ми самі ледве зводили кінці з кінцями.
— Він мій син, — повторив Андрій холодним, металевим тоном. — Це не обговорюється. Він переїжджає наступного тижня. Я сподіваюся на твою розсудливість як дорослої жінки.
Він просто вийшов з кімнати, залишивши мене серед розкоші нашої нової квартири, яка вмить стала для мене тісною та задушливою. Я дивлюся на Марічку, яка грається в дитячій, і відчуваю, як всередині закипає холодна лють.
Я не збираюся бути прислугою для чужого сина, чия мати і так має статки більше за наші. Я не погоджувалася на «сім’ю з трьох дорослих». Мій шлюб, який здавався фортецею, виявився картковим будинком, де господар може в будь-який момент підселити мешканця, не питаючи моєї згоди.
Моя позиція тепер непохитна. Я не буду мовчки терпіти. Завтра ввечері я скажу йому прямо: або ми залишаємося сім’єю в нашому складі, або він може жити зі своїм сином, але вже без нас. Я молода, і хоч мама була в чомусь права, я маю силу почати спочатку. Бо жити в золотій клітці з чужою дитиною — це не те щастя, за яке я боролася.
