Заледве я встигла через Месенджер повідомити чоловіка, що на курси післядипломної освіти приїхала вчасно, зареєструвалася й сиджу в аудиторії, чекаю лекції, як почула нібито знайомий голос:
– Біля вас вільне місце?
– Так, звичайно, – відповіла я й прибрала з крісла сумочку, – прошу, сідайте.
– Так спішила, аж захекалася, – полегшено зітхнула струнка білявка, – понеділкова поїздка зі студентами – це щось. Ми колись по неділях із дому відчалювали, щоб на пари не спізнюватись вранці, а теперішнє покоління геть збайдужіло.
Моя сусідка говорила знайомим мені голосом, але з невластивими ще її віку нотками буркотливих бабусь, вічно незадоволених сучасною молоддю.
– А ви де навчалися? – запитала я, повернувши до неї голову, і враз впізнала: Тамара?
– Неля? – вона округлила свої і так великі блакитні очі. – Як це я тебе не впізнала? А ти змінилася, така жіночна стала, а колись була тоненька, дрібненька, як мурашка.
– Сім’я, діти, – ніби виправдовувалася я, – а ти – навпаки, така струнка й красива стала, як сімнадцятка.
– І в мене сім’я була, і єдина дочка є, – сумно мовила Тамара, але зразу ж повеселішала: – А в сімнадцять я пампушкою була, такою, як в університеті, потім вийшла заміж, народила доньку, розлучилася. На щастя, я вже була знайома з людьми, що ведуть здоровий спосіб життя, тому в свої неповних тридцять п’ять виглядаю краще, ніж у сімнадцять.
Ми не встигли наговоритися, як зайшов викладач. Я намагалася щось записати, але думки перенесли мене в студентські роки, на десять років назад. Я вступила зразу ж після школи, Тамара, пропрацювавши рік після медичного коледжу і розчарувавшись у медицині, вступила на перший курс хімічного факультету. Вона вирізнялася серед першокурсниць, вчорашніх школярок, солідністю, була схожа більше на молоду викладачку, ніж на студентку, її невелика повнота личила, робила жіночною. Тамара дивилася на нас звисока, була впевнена у своїх знаннях, засвоєних у коледжі, поблажливо допомагала нам під час тестування. Позаочі ми називали її «цариця Тамара», хотіли вибрати старостою групи, але вона відмовилася, всім своїм виглядом демонструючи, що не царське це діло з паперами возитися, за всіх віддуватися. Хоч трималася від нас осторонь, жила на квартирі, дружила тільки з містянами, покомандувати іншими одногрупниками дівчина любила.
Мої спогади переривала своїм шепотом Тамара. Їй не терпілося більше про себе розказати, але професор зробив нам зауваження. Дочекавшись короткої перерви між парами, ми продовжували розмову. Я слухала про її чоловіка, за якого вона вийшла заміж ще після третього курсу, про талановиту донечку, про вчителювання в природничому ліцеї, про розлучення, складні переживання і підтримку друзів, і згадувала, що «цариця Тамара», єдина з групи, не захотіла сфотографуватися з нами на альбом, мовляв, навіщо їй ті спогади, контакти й майбутні зустрічі випускників. Хай цей період кане в Лету, вона завжди дивитиметься в майбутнє й не оглядатиметься в минуле.
Під час великої перерви ми пішли в їдальню. Я вранці не встигла поснідати, і мій живіт починав грати марш, тож я замовила салат з капусти, борщ, гречку зі шніцелем і компот, словом, повноцінний обід. Томка зморщила носа, глянувши на мою тацю зі стравами, а собі замовила тільки потрійну порцію вінегрету.
Здавалося, їй неприємно було навіть дивитися, як я наминаю борщ із хлібом. Коли я вже витирала губи серветкою, вона ще продовжувала повільно ремигати свій салат і розповідати, що стала вегетаріанкою, замовляє тільки білкові продукти із сої, почувається легко й чудово, жаль тільки, що її благовірний не оцінив, яке це щастя не споживати борошняних виробів, солодощів і м’яса.
Наступного дня я ситно поснідала в наданому нам Інститутом для проживання гуртожитку, щоб не бентежити Томку своїм неправильним раціоном. На щастя, вона зі мною не жила, а доїздила щодня з райцентру. Після другої пари я все-таки зголодніла, але в їдальні замовила тільки гречку і салат зі свіжих овочів. Тамара мене похвалила і стала агітувати приєднатися до спільноти подружжя Ревуцьких, записатися на їхні курси. Я обіцяла подумати, хоча нізащо б на таке не підписалася, але переконати самовпевнену Тамару було неможливо. Якщо вона, за першою освітою медикиня, пожертвувала сімейним щастям і ризикує здоров’ям дочки заради недоказової ідеї веганства, має стількох однодумців, то хто я така, щоб змусити її хоч засумніватися. «Один у полі не воїн», – заспокоювала я себе прислів’ям.
Серед теперішніх курсантів Тамара знову була в передовиках. Ми об’єднувалися в невеликі групи для складання проєктів, і лідером у нашій групі, звісно, була Тамара. Саме завдяки їй під час захисту проєкту ми отримали найвищий бал. Ніде правди діти, її професіоналізм вартий був вищої категорії. Але Тамара вирішила ще й переконувати курсантів про користь веганства, і дехто її уважно слухав. Чи вдалось їй когось заагітувати – дотепер не знаю.
Після завершення курсів всі з групи сфотографувалися, обмінялися контактами й влаштували випускний у кав’ярні, крім Тамари.
– Навіщо? – сміялася з вона з нас. – Навряд, чи ми ще колись зустрінемося. Розійдемось і забудемо цей епізод життя.
Пройшло п’ятнадцять років. Не раз згадувалась мені Тамара зі своїм ЗСЖ. «Може, в цьому веганстві щось є?
Якби послухала Томку, то не відчувала б як не печію, то гіркоту в роті, не сиділа б на дієтах, після яких повертається все на круги своя, а була б така струнка, як вона».
Ще тричі я проходила курси, але жодного разу не зустрічала когось із попередніх конкурсантів. Та на останніх на першій перерві одна з курсанток, що сиділа в першім ряді за першим столом біля вікна, здалась мені знайомою. Коли вона повернула голову, відчувши мій погляд, я радісно покликала: «Тамаро». Вона байдуже зміряла мене поглядом з-за окулярів й задля ввічливості спитала:
– Як справи, Нелю? А ти зовсім не змінилася?
– Аякже. 48-ий пішов. Але дякую за комплімент, – скромно відповіла я і ледве видавила з себе зустрічний комплімент: Ти також гарно виглядаєш.
Насправді, подумала я зовсім протилежне: «Як же вона змарніла, обличчя в дрібненьких зморщечках, волосся потьмяніло».
Люди навчилося бачити й чути одне одного на відстані. Якби ще навчилися читати думки, над якими ще ми не владні, число друзів і приятелів зменшилося б в рази. Але Тамара мої думки не прочитала, а на слова відреагувала:
– Звичайно, бо не вживаю хліба, цукру й тваринних білків. А це таке щастя відчувати бадьорість і легкість, як у двадцять, а я недавно 50-літній ювілей відсвяткувала. Жаль, що моя донька із зятем і внуком мене не хочуть чути.
«Така легкість, що тебе від вітру, мабуть заносить, таке щастя, що ти в свої п’ятдесят на сімдесят виглядаєш», – знову іронічна думка застряла в моїй голові.
На перерві ми знову разом ходили в їдальню. Я вже свідомо вибирала малокалорійні пісні страви, щоб під час сидіння на парах не набрати зайвих кілограмів. Це в селі я всі спожиті калорії на роботі в школі та вдома на городі витрачаю, а на курсах можна на салатах і пісних кашах посидіти. Але у вегетаріанстві я розчарувалася остаточно, бо перед очима при згадці постійно спливало виснажене обличчя, висушене волосся, згаслий погляд колишньої цариці Тамари. Можливо, хтось при такому способі життя цвіте й буяє, я ж тільки ділюся враженням від єдиного випадку.
