Моя свекруха жінка забезпечена. У її власності три однокімнатні квартири. Причому мешкає вона в селі і всі три здає в оренду. Та й пенсію вона собі зробила пристойну, адже все життя була на керівній посаді. Проте, про свого єдиного онука вона не думає зовсім. Навіть подарунків синові нашому ніколи не дарувала. Я на це ніби як і намагалась не реагувати, але останній випадок мене прямо у глухий кут завів.
Ми з чоловіком взяли ще до всього цього в кредит квартиру у новобудові. Заселились півтора роки тому, ремонт зробили аби був, найдешевший. Ні копійки вільної немає, тож живемо від зарплати до зарплати. Я не кажу, що свекруха нам чимось зобов’язана, але все-таки. Мені незрозуміло, чому вона так байдуже до рідного онука ставиться.
Нашому синочку цього року виповнилося 5 років. Оскільки він на світ раніше терміну попросився, то у мого Леоніда є певні негаразди зі здоров’ям.
Коли малюсіньким був так взагалі караул, але зараз підріс – простіше. Проте, від своїходнолітків він усе ж відрізняється трішки. Не так швидко інформацію сприймає, йому потрібно кілька хвилин аби зібратись із думками і відповісти на якесь, навіть простне питання.
Через це в садок він спеціалізований ходить. На роботу я вийти не можу, адже його ще тричі на тиждень воджу у басейн і до логопеда. Забезпечення сім’ї лягло на плечі мого чоловіка. Окрім оплати усього потрібного для сина, на ньому ще й платежі по кредиту.
Бабуся ж відсторонилась від фінансової сторони нашого життя. Так цікаво – рада вона нас бачити, але воліє говорити про пташок у небі синьому, чи обговорити сусідів, а от про те, що могла б і пару тисяч у наш бік відіслати, вона якось замовчує.
Проте, нещодавній візит до вузького спеціаліста поставив нас у глухий кут. Синові потрібне термінове втручання, яке коштує досить таки дорого. Ми такої суми не маємо, тож пішли до свекрухи. Чомусь, я думала, що вона не відмовить у допомозі єдиному онукові. Я приблизно собі в голові її доходи порахувала, то ми просили не так і багато від того, що вона там собі мала. Та й не просто ж так – з віддачею просили.
Ох, що ми тільки не наслухались. Я вийшла заплакана, бо не очікувала такого. Виявилось, що саме ми, а вірніше, те що ми над сином так трясемось і є причиною отого усього. А ще, ми не вміємо розпоряджатись фінансами і взагалі – дорослі люди не повинні іти з простягнутою рукою до мами за поміччю.
Ну от як її зрозуміти? Наступного дня після тієї розмови вона зателефонувала. Я радо узяла трубку, думала, що вона передумала, але ж ні. Вона мені як ні в чому не бувало давай про свою господарку і про погоду розповідати. Ніби й не сталось нічого і ніби не знає, яке у нас нині положення не просте.
Я їй сказала, що не можу і голосу її чути після вчорашньої розмови, сказала, аби вона мені більше не телефонувала і повідомила її, що онука більше вона не побачить. А вона у сльози. Мовляв, чого я так до неї ставлюсь несправедливо.
І то правда. От прямо на порожньому місці.
Чоловікові сказала, що віднині не вважаю її нашою ріднею і навіть сину заборонила про неї згадувати. Він хоч і невдоволений поведінкою своєї мами, але говорить, що не дозволить такого ставлення до неї. Мовляв у її словах є сенс.
Я ж стою на своєму. Не бачу жодної причини, аби продовжувати спілкування. Хіба я не права?
06,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
