Моя доля з’явися раптово й перевернула життя догори дриґом. Знаєте, часом любов грає із нами і поєднує тих, кого поєднати ніби й не можливо.
Про себе скажу: що б там не говорили інші, а я не шкодую. Бо за справжнє кохання варто боротися, навіть якщо воно починається з чужого весілля.
Я працювала у тому офісі лише кілька місяців, коли мене запросили на весілля. Це була моя колега, Катерина, з якою ми досить добре спілкувалися.
Якщо чесно, її запрошення стало несподіванкою — ми не були близькими подругами, але я з радістю погодилася. Хотілося і повеселитися, і вигуляти нове плаття, що припадало пилом у шафі. З її нареченим я не була знайома, тож йшла, як кажуть, «просто погуляти».
Весілля було гучним, і величезним. В зал ми з іншими дівчатами з роботи прослизнули тихо, трохи запізнившись. Гості вже сиділи за столами, зала наповнилася сміхом і музикою, а на столах у три поверхи стояли всілякі частування.
Але жодна з цих деталей не затрималася в моїй пам’яті, бо в той самий момент, коли я побачила нареченого, мій звичний світ перевернувся.
Його звали Антон. Високий, з магнетичним поглядом, давалось, він бачить мене наскрізь. Я відчула, як ноги тремтять, а щоки запалали. Саме тієї миті я зрозуміла — це він.
Це саме та людина яка дарована мені долею, створена для мене. Ця мить була настільки потужною, що, здається, навіть повітря в залі стало важким і гарячим.
І що найцікавіше — він дивився на мене і у його погляді була зацікавленість і якесь тепло. Я вже не могла думати ні про що інше. Їсти чи пити не могла, тільки крадькома дивилася на Антона і відчувала, як мене накриває нездоланне бажання втекти. До дев’ятої вечора я не витримала і тихо вийшла із зали.
Наступного дня я, як завжди, працювала. Але виходячи з офісу, побачила його. Антон стояв біля головного входу, чекаючи мене. Він рішуче підійшов, узяв мене за руку і повів до своєї машини. Слова були зайвими.
Антон одразу сказав, що розлучається. Я не вимагала, лише слухала його запевнення, що це шлюб, якого не мало б бути. Наступного дня він зібрав речі, поговорив із Катериною і переїхав до мене.
Що саме відбувалося між ними, я не знаю. Мені не було важливо знати подробиці, бо я бачила лише наші почуття й вірила у них. Я кохала і чекала.
Ми швидко одружилися. Наше весілля було скромною церемонією, без великої кількості гостей, лише найближчі. Ми придбали квартиру, і тепер живемо разом. Нашому шлюбу вже 5 років. Щодня я дякую долі за той день, коли вперше побачила його.
Звісно, не обійшлося без труднощів. Після того, як Антон залишив Катерину, у офісі на мене посипалося море осуду. Колеги, які раніше ставилися до мене добре, тепер обходили стороною.
Я чула, як мене називали розлучницею, руйнівницею сімей. Катерину всі жаліли — вона ж працювала там роками, а я новенька, майже чужа. Атмосфера стала нестерпною, і я вирішила звільнитися.
Після цього минулого ми ніколи не торкалися. Я не знаю, як склалося життя Катерини, але це її історія, а не моя. Ми з Антоном вирішили почати нове життя з чистого аркуша. І ми щасливі.
Чимало людей передрікали нам невдачі, зради, швидкий розрив. Але вони помилялися. Наші стосунки міцні й наповнені любов’ю. Ми разом у нас є свій дім і ми щоденно піклуємося одне про одного.
Я вважаю, що в любові не буває правил. Вона приходить тоді, коли найменше її чекаєш, і змінює все. І якщо це справжнє кохання, за нього варто боротися.
А що, повинна була відмовитись, повинна була сказати що це не правильно? Ми щасливі нині, то може саме той шлюб і був неправильним а наш – справжній?
Головна картинка ілюстративна.
