fbpx

Моє кохання знайшло мне в сорок вісім років, коли вже й я сама махнула на себе рукою – кому ж я з паличкою треба? Та й батьки мої старенькі, треба глядіти. Який чоловік? Вже все

Знаєте, я в молодості була така вся спортсменка, активістка, всюди мене було повно… Скільки гір ми перелазили з друзями – не перерахувати.

Гітара, присмерк і іскри вогню, що наче розліталися і впадали нам в серце, запалюючи кохання.

І я так шалено тоді закохалася в Романа, мріяла про нього, завжди намагалася бути там, де він. Але хлопець любив іншу дівчину, яка була найнайнай! Куди мені до неї?

Але я вірила, що коли от я буду ввесь час перед його очима, то він бодай буде думати про мене, а потім хто його знає.

Але в одному з походів я впала і пошкодила спину. Лікарі казали, що я не зможу ходити ніколи. Тут вже мені було не до кохання, а постало питання взагалі функціонувати. Мама і тато у мене вже були не молоді, бо я пізня дитина.

Я бачила, як їм, коли вони відводили погляд від мене і від ліжка…

Але я мала характер і почала займатися, бо ж що ще було робити? Щоденна праця дала результат і я стала на ноги, проте без палиці ходити не змогла.

Я вирішила, що маю все робити для того аби доглянути батьків, а не навпаки і не давала собі спуску.

Щодня крок, далі ще один, далі другий, і робота та навчання. Я вирішила зайнятися тією нудною справою, яку ніколи не любила – рахунки.

Робота і рух – ось були мої головні цілі в житті. Отак ми утрьох і виживали.

Знаєте, я не лінувалася підняти папірчик на вулиці і віднести в смітник, посадити квіти перед під’їздом чи вигуляти собаку. Я мала рухатися.

І якось гуляючи з Вухтором я випадково наткнулася на Романа, він був лиш на кілька років старшим за мене, але таке було враження, що він вже віджив життя.

Ми розговорилися і я дізналася, що він таки поєднав своє життя з тією красунею, але потім пошкодував, бо окрім краси не було нічого. Вона любила дорогі речі і часто їх приносила додому, мовляв, подруга подарувала чи мама. А все потім розкрилося і вона пішла до іншого, а він живе в гуртожитку та не має ніякої надії на щасливе життя.

– Я вже своє віджив, – каже він мені і я не впізнаю того хлопця, який був таким… таким… чудовим!

– Та що ти кажеш!, – не витримала я, – Я он живу і хапаюся за кожну можливість, а ти, здоровий і гарний, отак собі кажеш? Я тебе не впізнаю!

Я була роздратована. Не люблю, коли люди, які не мають причин жалітися отаке говорять. І вже я його й розлюбила, якщо чесно. Я любила того хлопця, а не цього літнього чоловіка. Більше я Романа не бачила, хоч і думала про нього часто.

Це була якраз осінь і я вже думала, як мені запастися на зиму овочами, бо можна купити за низькою ціною.
Аж тут дзвінок у двері і на порозі стоїть Роман.

– Я тут подумав, що тобі треба щось з продуктів на зиму, то я трохи купив і тобі привіз.

– Дякую, – я аж розгубилася, – Скільки я тобі винна?

– Та нічого, це тобі подяка за розмову. Я тоді багато зрозумів…

Ми обмінялися телефонами і вже почали час від часу зустрічатися, коли я гуляла з Вухтаром, Роман сміявся, що таке ім’я могла придумати тільки я.

– Міс очевидність, – сміялася я також, гладячи довгі вуха свого пса.

– А, може, місіс?, – глянув на мене Роман.

А що мені втрачати? Я сказала «так»!

Тепер можу впевнено сказати – найчорніша ніч перед світанком. А у вас були такі моменти?

Фото Ярослава Романюка.

Автор Ксеня Ропота.

You cannot copy content of this page