Ми сиділи втрьох на кухні у моїй невеличкій квартирі. Я, моя доросла донька Світлана та мій син, Роман. Повітря було напружене, як натягнута струна. Вони прийшли до мене з конкретною метою, і я знала, що нас чекає найгірша розмова за останні роки.
— Мамо, ми ж уже все обговорили, — почав Роман, його голос був вимогливим і холодним. Він сидів, схрестивши руки на столі. — Ти повернулася додому майже десять місяців тому, і ми знаємо, що ти маєш накопичення. Ти можеш зараз допомогти нам обом.
— Ромчику, я вже пояснювала, — я намагалася говорити спокійно, але в мене тремтіли руки. — Це не ті кошти, які можна просто так віддати. Я була за кордоном, так. Я працювала тяжко, але ж ви бачите, моє здоров’я тепер не в найкращому стані.
Світлана втрутилася, її погляд був докірливим.
— Мамо, ми не просимо на розваги! Мені потрібен новий, надійний автомобіль, щоб розвивати свою справу з доставки квітів. Старий постійно ламається. Ти ж знаєш, скільки часу і коштів я втрачаю на ремонт!
— А мені, мамо, — додав Роман, — ті кошти необхідні для стартового капіталу! Я знайшов ідеальне приміщення під невеликий магазин. Я все розрахував! Я буду заробляти, і зможу повернути тобі з прибутків!
— Я вірю, що ви обоє талановиті й успішні, — тихо сказала я. — Але мої накопичення — це моя єдина подушка безпеки. Я тримаю їх на непередбачувані випадки. Лікарі призначили мені обстеження, а потім, можливо, знадобиться дорога реабілітація. Це ж не просто застуда, діти!
— Реабілітація! — Світлана зітхнула, закотивши очі. — Мамо, ти завжди перебільшуєш. Тобі просто треба більше відпочивати, а не вигадувати собі хвороби. Ти ще молода! А ми — твої діти! Твоє пряме завдання — допомогти нам стати на ноги!
Я відчула, як у мене щось обірвалося всередині.
— Моє пряме завдання? — перепитала я. — А хіба ви не вважаєте, що моє завдання — не стати тягарем для вас у майбутньому? Я працювала майже десять років, відмовляючи собі в усьоому, щоб ви могли отримати освіту, щоб у вас було житло! Я вам у цьому допомогла. А ці гроші — це для мого спокою. Я не можу їх віддати.
Роман підвівся. Його погляд був гнівливим.
— Добре, мамо. Я зрозумів. Наші амбіції і наш розвиток для тебе менш важливі, ніж твоя оця надумана недуга. Ти думаєш лише про себе.
— Романе! — я намагалася його зупинити, але він був невблаганний.
Світлана також підхопилася, схопивши свою сумку.
— Я думала, ти повернешся додому, щоб нарешті бути матір’ю! Ми на тебе розраховували.
— Ви розраховували на мої кошти, а не на мене! — сказала я, і мій голос прозвучав, як дзвін.
Вони не слухали. Вони просто вийшли, голосно причинивши за собою двері. З того дня спілкування припинилося. Мої діти образилися до глибини душі, вважаючи, що мати, яка стільки років провела на заробітках, повинна допомагати дітям попри все.
Мене звати Ольга. Мені п’ятдесят п’ять. Майже десять років мого життя пройшли за кордоном, у далекій європейській країні. Я поїхала туди, коли мої діти, Світлана і Роман, вже були студентами і потребували значної фінансової підтримки.
Я хотіла забезпечити їм гідну освіту, допомогти з придбанням першого, хоча б невеликого, власного житла. Мій чоловік покинув нас раніше, тож я була єдиною фінансовою опорою.
Працювала я важко. Це була фізична праця, догляд за людьми похилого віку, довгі зміни і майже повна відсутність вихідних. Я відмовляла собі в найменших задоволеннях, відкладаючи кожну зароблено одиницю валюти.
Я постійно надсилала дітям кошти. На їхнє навчання, на одяг, на відпочинок.
— Мамо, мені потрібно заплатити за курси! — дзвонила Світлана. — Мамо, мені потрібен ноутбук для дипломної роботи! — просив Роман.
І я надсилала. Я відчувала свою місію — забезпечити їм старт у житті.
— Я скоро повернуся, діти, — завжди обіцяла я. — І тоді ми зможемо надолужити згаяне.
Коли обидва закінчили університети, і я допомогла їм із першими внесками на їхні квартири, а потім, коли ми нарешті виплатили ті кредити я нарешті відчула, що можу повернутися. Я зробила це вісім місяців тому.
Повернення було не таким, як я очікувала. Мої діти виросли. Світлана тепер працювала на себе, розвивала бізнес із доставки квітів. Роман намагався займатися торгівлею, мав кілька невдалих спроб, але тепер планував відкрити власний невеликий магазин. Вони, звичайно, були раді мене бачити, але їхня радість була дуже швидко затьмарена іншим питанням.
— Мамо, ти ж привезла гроші? — перше, що запитав Роман, через день після мого повернення.
— Так, синку. Але це заощадження, — відповіла я.
Я привезла із собою суму, якої, на мої розрахунки, мало вистачити на життя до пенсії, а головне — на забезпечення мого здоров’я. Десять років важкої праці на чужині не пройшли безслідно.
Я відчувала постійну втому, а останнє обстеження перед від’їздом показало, що мені потрібна серйозна увага до стану мого хребта.
Я намагалася поговорити про це з дітьми.
— Діти, я так втомилася. Мені лікар рекомендував спеціальний курс реабілітації. Це коштує чимало, — пояснювала я.
Але вони не хотіли слухати.
— Ой, мамо, ти завжди про свої болячки! — казала Світлана. — Нам потрібна твоя допомога зараз!
— Ти ж не будеш хворіти вічно! А ми повинні розвиватися! — підтримував Роман.
Я відчувала, що для них я залишаюся не матір’ю, а фінансовим ресурсом, який тепер просто повернувся додому.
Ситуація загострювалася щотижня. Світлана активно лобіювала свою ідею нового автомобіля.
— Я вже знайшла ідеальний фургончик! Він надійний, і я зможу розширити зону доставки! — натхненно розповідала вона мені. — А ти можеш мені просто дати ту суму, яка у тебе є. Я ж поверну, коли бізнес вийде на новий рівень!
Роман просив не менше, але на відкриття магазину.
— Мамо, я готовий! У мене є бізнес-план. Ця ідея точно спрацює! Але мені потрібна значна сума, щоб орендувати приміщення і закупити першу партію товару. Це ж інвестиція у твоє майбутнє, ти зможеш не хвилюватися за нас!
Я намагалася їм пояснити:
— Світлано, ти можеш взяти вживаний, але надійний автомобіль. Твоїх накопичень цілком вистачить. А Романе, почни з меншого приміщення, поступово розширюйся! Це ж ризик, я не можу ризикувати всіма своїми заощадженнями!
— Ти не хочеш ризикувати заради нас! — ось їхня головна теза.
— Це не так! Я ризикувала десять років, поки вас підтримувала. А зараз я мушу подбати про себе! Я не хочу сісти вам на шию, коли моє здоров’я погіршиться! — мій голос ставав все більш емоційним.
Але вони не приймали цих аргументів. Вони вважали, що десятирічне відчуження має бути компенсоване мною, і ця компенсація має бути фінансовою. Вони бачили тільки свої можливості та свої мрії, і не бачили моїх потреб чи мого страху перед майбутнім.
— Всі мами допомагають своїм дітям! Ти стільки працювала, для кого? Для себе? — запитала мене якось Світлана, і мені стало дуже боляче.
Після того гострого діалогу, з якого почалася ця розповідь, мої діти припинили зі мною спілкуватися. Вони не відповідають на мої дзвінки і повідомлення. Вони ображені. Їхня логіка проста: якщо мати, маючи можливість, відмовляє в допомозі, значить, вона нас не любить і думає лише про себе.
Я сиджу одна у своїй тихій, невеликій квартирі і роздумую. Чи правильно я вчинила?
З одного боку, я розумію їхні прагнення. Я хочу, щоб вони були успішними. Можливо, мої кошти дійсно могли б стати тим потужним стартовим імпульсом для їхнього розвитку. І тоді в родині настав би мир.
З іншого боку, я, нарешті, здобула фінансову незалежність. Кошти, які я тримаю на депозиті — це моя страховка. Я вже відчуваю, що моє тіло вимагає уваги. Якщо я віддам ці кошти, то чи не стану я в майбутньому тим самим тягарем для них?
Я знову переглядаю результати обстежень.
Я телефоную подрузі, яка знає мою ситуацію.
— Олю, — каже вона мені, — ти все життя віддавала. Ти їх забезпечила житлом і освітою. Тепер твоя черга. Ти маєш бути здоровою і щасливою, інакше ти не будеш корисною нікому, навіть їм. А чи справжня це любов, якщо вони не поважають твого вибору і твоїх потреб?
Я не знаю відповіді. Я лише знаю, що зараз, маючи гроші, я відчуваю себе самотньою. Можливо все ж допомогти дітям, а потім вони допоможуть мені?
Головна картинка ілюстративна.
