fbpx
Історії з життя
– Моєму синові Микитину Глібу Опанасовичу і донці Рожко Дарині Опанасівні заповідаю по двісті тисяч гривень кожному, – адвокат дістав дві пачки складених купюр. – Візьміть будь ласка! – Ми в суд подамо! – вигукнув Гліб

Після роботи Валерія вирушила до Опанаса Борисовича. Вона вже більше року ходила до нього. Відтоді, як їм, студентам останнього курсу медичного училища, доручили доглядати за самотніми людьми похилого віку. Їй дістався Опанас Борисович.

Тоді він ще вставав з ліжка. Валерія згадала, коли перший раз прийшла до нього. Він намагався виглядати бадьорим. Чаєм її напоїв. І це стало традицією. Останні півроку він з ліжка не вставав.

Дивне у цієї літньої людини життя. Начебто, небідний, далеко не бідний: квартира величезна, трикімнатна, машина шикарна, на якій онук Юхим їздить. Валерія спочатку думала, що Юхим – єдиний його родич. Вічно похмурий. Прийде, злегка кивне головою. Поговорить про щось серйозне з дідом і піде, знову ледь кивнувши головою. Валерії він подобався саме своєю серйозністю.

Але виявилося, що у діда в Києві і син, і донька живуть. І живуть, схоже, непогано. Валерія їх ні разу не бачила, хоч і приходила до Опанаса Борисовича кожен день. Був ще один син, батько Юхима, але його давно не стало. Приходив ще один солідний чоловік, схоже, друг. У них завжди були серйозні ділові розмови.

Закінчила Валерія училище, почала в лікарні працювати, в хірургічному відділенні, а до Опанаса Борисовича продовжувала ходити. У неї самої батьків не було, а цей літній чоловік став для неї неначе дідусь.

***

Ось і дім його. В середині ніби щось обірвалося. Біля будинку стояла машина швидкої допомоги. А з під’їзду знайомі санітари виносили Опанаса Борисовича. Їй достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти: його не стало.

– Дідусю! – не контролюючи своїх дій і емоцій, вона кинулася до носилок.

Санітари зупинилися. Довго стояли, дивлячись на заплакану дівчину. Потім один з них кивнув онукові, що стояв поряд .

– Валері.! – Юхим допоміг дівчині встати. – Діда вже не повернеш! Вона уткнулась йому в плече і продовжувала плакати.

– Давай я тебе до дому довезу!

Посадив її в свій автомобіль. Довіз до гуртожитку, допоміг дійти до кімнати. І поїхав.

***

Всю ніч проплакала Валерія. Вона не пам’ятала жодного зі своїх родичів. За останні півроку бачила багато, адже працювала в хірургії. Але навіть не уявляла, як важко втрачати близьку людину.

Вранці відпросилася на два дні з роботи і почала займатися організацією прощання. Поруч завжди був Юхим. Він оплачував всі витрати.

***

Вранці наступного дня, коли всі зібралися в залі прощання, прибули і його син з донькою. Дітям самим було за п’ятдесят. Син Гліб Опанасович важко і шумно зітхнув. Донька Дарина Опанасівна витерла сльози, що з’явилися на очах. Обоє сухо привіталися з племінником.

Після відспівування автобус відвіз нечисленних родичів для останнього прощання. Плакала тільки Валерія. Та Юхим. Решта стояли мовчки.

***

Поминальний обід був влаштований в квартирі дідуся. Крім родичів і Валерії, було п’ятеро сусідів і той самий солідний пан у чорному костюмі.

Прямо за столом Гліб Опанасович і Дарина Опанасівна тихенько затіяли розмову про спадщину:

– Глібе, квартиру треба продати.

– Причому тут квартира, – посміхнувся брат. – У батька заводик прибутковий. Це питання треба в першу чергу вирішити. Ну, і квартиру, звісно, продамо.

– А питання зі спадщиною відразу не вирішуються.

– Дарино, ми з тобою спадкоємці першої черги.

– А цей, племінничок?

– Я думаю, дід його вже не образив. Звернула увагу, яка в нього машина?

– Так, і грошей дід йому напевно залишив, – задумливо похитала головою сестра.

– Ось я і кажу: «Досить з нього!»

***

Потихеньку родичі почали розходитися. Тут з-за столу встав пан в чорному костюмі:

– Глібе Опанасовичу і Дарино Опанасівно, залишіться, будь ласка!

– А хіба ми кудись збиралися йти? – грубо відповів Гліб.

– Юхиме, теж сиди, – спокійно продовжив пан. – І ти, Валеріє, залишся!

– А це ще що за Валерія? – фиркнула Дарина.

– Так, – продовжив пан, дістаючи якісь папери. – Звати мене Костянтин Михайлович. Я є другом, адвокатом і духівником Опанаса Борисовича Микитина. Зараз прочитаю його заповіт.

– Який ще заповіт? – обурився Гліб.

– Я, Опанас Борисович Микитин, даним заповітом роблю розпорядження. Перше: квартира, що знаходиться за адресою: проспект Франка, будинок сім, квартира п’ятдесят, і все, що знаходиться в квартирі, заповідаю Валерії Олегівні Приймак.

– Що? – в один голос зашипіли діти.

– Друге: підприємство, – адвокат знову підняв голову: – Тут реквізити підприємства, – заповідаю онукові Юхиму Івановичу Микитину.

– Він що там, з глузду з’їхав? – незрозуміло до кого звертаючись, вигукнув Гліб Опанасович.

– Моєму синові Микитину Глібу Опанасовичу і донці Рожко Дарині Опанасівні заповідаю по двісті тисяч гривень кожному, – адвокат дістав дві пачки складених купюр. – Візьміть будь ласка!

– Ми в суд подамо! – вигукнув Гліб.

– Це ваше право, – спокійно погодився адвокат. І додав: – Але я запевняю вас: ви тільки даремно втратите час. До того ж, ви його діти, і не треба оскверняти волю свого батька.

– А причому тут це дівчисько? – обурилася Дарина.

– Тітко, остинь! – несподівано для всіх сказав неговіркий племінник. – Вона за дідом до останнього дня доглядала, а вас з дядьком щось і не видно було.

– Може не треба? – Валерія встала з-за столу.

– Треба, – Юхим обійняв дівчину за плече. – Пішли, Валеріє, в сусідній кімнаті посидимо, поки тут питання з моїми родичами вирішується. Хлопець з дівчиною вийшли. Кілька хвилин стояла тиша, потім адвокат кивнув на пачці грошей:

– Опанас Борисович сказав, що це на гостинці онукам.

– Вони давно великі, – опустила голову Дарина.

– Він їх востаннє бачив десять років тому, коли приїздив до вас в гості в столицю. Часто згадував про них. Мріяв, що ви їх коли-небудь привезете. Не дочекався. Вони для нього так і залишилися маленькими.

Дарина опустила голову на руки і заплакала. Гліб довго дивився кудись у куток кімнати, потім сказав:

– Пішли, сестро! Батько все правильно зробив.

Avtor: Oleksandr Рarshyn.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page