fbpx
Історії з життя
Мої друзі з дитбудинку дивуються – нащо вона мені зараз, коли у мене все є. Я відмовчуюсь і знаю те, чого їм ніяк не зрозуміти

Коли мені було чотири рочки, тато пішов від нас до іншої жінки. Після цього, мама почала гарненько заливати за комір і одного разу, привела в будинок чоловіка, дядю Вітю.

Дядя Вітя, теж не відмовлявся ніколи від склянки другої, але мама вірила, що він забуде свою звичку, влаштується на роботу і у нас все буде добре. Але він змінювати свій спосіб життя не збирався і разом вони дійшли до того, що маму просто повідомили про те, що вона звільнена з роботи

Грошей в будинку не було, правда на те щоб заправитись завжди знаходилося та й друзі до них приходили з не з порожніми руками. Коли на столі залишалося, щось, тоді мені вдавалося, хоч чимось перекусити.

Мабуть сусіди не витримали того всього, а може вітчим просто вирішив, що мені там буде краще, але одного разу, я потрапила в дитбудинок.

Там я отримала гарну освіту, вступила до інституту і закінчила його з відзнакою. Держава виділила мені квартиру, мені вдалося влаштуватися на хорошу роботу, але не відразу.

По початку, працювала офіціанткою в кафе, неподалік від будинку. Пізніше, мене помітила господиня кафе і оцінила мої знання. Після цього, моя кар’єра пішла в гору. Всього за рік, від простої офіціантки я піднялася до керуючої кафе, а через три, я вже керувала цілою мережею ресторанів. Ні, це не казка. Просто у сучасному світі людяність працьовитість і відданість у дефіциті. Власниця кафе, як не дивно, дуже мудра і справедлива жінка. В мені вона бачить швидше доньку, якій довіряє безмежно. Я відповідаю їй тим же. Зрештою, вона єдина людина, яка ставиться до мене з теплотою і справді переймається моїм життям.

Одного разу, я їхала з роботи і моя машина застрягла в снігу. На вулиці було вже пізно і попросити допомогти було ні в кого і я вже збиралася дзвонити в технічну допомогу, як раптом, з темряви вийшли двоє людей.

Це були два безхатченки, чоловік і жінка, вони запропонували мені допомогу за невелику плату.

Коли мою машину виштовхали, я заплатила і поїхала далі. По дорозі додому мені не давало спокою одне й те ж запитання: Де я могла бачити, цих людей?

Я довго згадувала, звідки я їх знаю? І я зрозуміла, що ці двоє, мої мама і вітчим. Я різко загальмувала і встала як вкопана посеред дороги .

Я ніяк не могла вирішити, що мені робити далі? Ще трохи постоявши, я розвернула машину і поїхала назад.

Мати з вітчимом зустрілись мені по дорозі. Я зупинила машину і попросила матір сісти в машину. Мама покірно сіла, хоча як і раніше не впізнавала мене. Вітчим залишився на узбіччі дороги.

Коли ми приїхали додому, я відмила маму, дала їй чисті речі і коли ми сиділи на кухні, мама запитала:

– Хто ви? І чому ви мені допомагаєте?

– Я твоя дочка, мамо. Якою б ти не була, але ти все одно моя ненька. Я люблю тебе і дуже б хотіла відновити стосунки.

Знаєте, відтоді минуло три роки. Я все своє доросле життя ніяк не могла зрозуміти, чому моя ненька тоді зі мною так вчинила – тепер мені усе ясно. Є люди, які не можуть рухатись проти течії. Вона добра і дуже мила людина, але не вміє приймати самостійних рішень, або брати на себе відповідальність за них.

У нашому житті був тато і ми жили так, як він хотів. Потім з’явився вітчим і мама ішла за ним. Коли ж я її зустріла, вона зі спокійною душею тепер живе так, як вирішила я.

Мама змінилась до невпізнання. Принаймні зовні. Здоров’я за роки життя у тих умовах похитнулось, але ми боремось.

Мої друзі з дитбудинку дивуються – нащо вона мені зараз, коли у мене все є. Я відмовчуюсь і знаю те, чого їм ніяк не зрозуміти. Просто, тепер я у цілому світі не одна. У мене є мама. Вона чекає на мене вдома. За це відчуття можна простити що завгодно. Знаю, що зрозуміють мене не всі. лиш ті, хто й справді залишався один у цілому світі.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page