Лише за кілька днів після того, як ми провели Ореста в останню путь, до нашої оселі прибули представники опіки. Це були двоє людей: пані Ольга, поважна жінка з суворим, але співчутливим поглядом, та молодий чоловік, пан Ігор, який мовчки тримав блокнот.
Я провела їх до вітальні, де, незваляючи на всі наші зусилля, панував помітний безлад. П’ятеро малих дітей у квартирі, це як природне явище, яке неможливо зупинити.
— Ярино Степанівно, — пані Ольга почала розмову, поклавши папку на стіл. — Ми, звичайно, розуміємо, що вас спіткало. Ми прийшли, щоб обговорити подальшу долю ваших племінників: Миколи, Христини та Тараса. Ви вже оформили тимчасову опіку. Які ваші наміри щодо постійного статусу?
Я глибоко зітхнула. Це була найскладніша розмова в моєму житті, і я готувалася до неї кілька безсонних ночей.
— Мої наміри, мабуть, вас здивують, Ольго Петрівно, — я говорила тихо, але твердо. — Я не збираюся оформлювати постійну опіку. Я вважаю, що найкращим виходом для них буде державна установа.
Пані Ольга, здавалося, справді вражена. Її брови піднялися. Пан Ігор нарешті підняв очі від блокнота і подивився на мене.
— Ви ж їхня рідна тітка, Ярино Степанівно, — у її голосі з’явилася нотка осуду. — Рідні діти повинні жити в сім’ї. У вас же є власне житло, стабільність, чоловік, ваші двоє синів.
— Саме тому, що у мене є чоловік і двоє синів, я не можу цього зробити, — я похитала головою. — Я обіцяла мамі не сперечатися з Орестом, але я не обіцяла їй покласти своє життя і життя моєї родини на вівтар. Послухайте. У нас є наша трикімнатна квартира. Це комфортно для чотирьох. Троє додаткових малюків — це повний хаос.
Я показала рукою на величезний холодильник.
— Ви бачите цей холодильник? Я не встигаю його наповнювати. Вони мають неймовірний апетит. Дмитро, мій чоловік, працює, я працюю. Але ми не можемо одночасно фінансувати п’ятьох дітей і приділяти належну увагу своїм Павлу та Данилу. Вони вже два місяці не бачили матері, яка могла б нормально з ними позайматися, почитати їм, просто поговорити.
— Але ж фінансова допомога від держави є, — втрутився пан Ігор.
— Вона є, але вона не значна. І вона не покриє усіх потреб трьох зростаючих дітей, яким до того ж потрібна вартісна допомога, щоб оговтатися від пережитого! — я відчула, як мої щоки починають горіти. — Ми не потягнемо. Ми фізично, морально і фінансово не можемо взяти на себе такий тягар. Я просто зламаюся, а разом зі мною і мій шлюб.
Пані Ольга, намагаючись мене переконати, почала говорити про моральні аспекти.
— Ми розуміємо, що це важко. Але у спеціалізованих установах дітям буде набагато складніше. Вони потребують родинного тепла. Ви їм — остання рідна людина!
— А я вас запитаю, Ольго Петрівно, — я перейшла в контрнаступ. — Якби ви побачили, що відбувається в цій квартирі, і побачили мій порожній гаманець, ви б дали мені з чоловіком дозвіл на усиновлення дитини з того ж самого закладу? Ви б довірили нам ще одну дитину?
Пані Ольга замовкла. Вона відвела погляд, а пан Ігор ледь помітно похитав головою.
— Ярино Степанівно, це зовсім інший процес, — тихо сказала вона.
— Ні, це той самий процес! — мої емоції взяли верх. — Я думаю про їхнє майбутнє. Їм потрібен професійний догляд, вони повинні бути ситі, одягнені і мати шанс на хорошу освіту. Я не можу їм цього гарантувати. Я не хочу, щоб мої діти і діти мого брата росли в атмосфері постійної нестачі коштів і перевтоми.
Пані Ольга, нарешті, зібрала свої папери. Вона зрозуміла, що я не поступлюся.
— Добре. Ми зрозуміли вашу позицію, — сказала вона. — Ми оформимо всі необхідні документи. Але знайте, що ми очікували від вас іншого рішення.
Я відчула полегшення, змішане з гірким болем. Я знала, що роблю те, що мушу, але розуміла, що хтось обов’язково звинуватить мене у безсердечності.
Нас у батьків виросло двоє — я, Ярина, і мій старший брат, Орест. Він був старший за мене всього на чотири роки, але між нами завжди була стіна. Чомусь Орест мене не любив і постійно ображав.
Якщо в дитинстві я на це майже не зважала, то, досягнувши підліткового віку, почала відповідати йому. Часто це була “помста” з-під поли, бо я боялася його прямої реакції.
— Ти знову взяла мою книгу без дозволу? — шипів він. — Я її зараз порву!
— А ти чого мій зошит перевернув? — відповідала я, хоча знала, що це неправда.
Ми так і росли: у постійному протистоянні одне одному. Батьки якийсь час намагалися нас примирити, але потім просто опустили руки, сподіваючись, що в дорослому житті ми станемо поводитися інакше.
Але, на жаль, навіть ставши дорослими, коли ми вже самі стали батьками, ми не остудили ту неприязнь, яка зародилася в нас ще з дитинства.
Батьки пішли з життя досить рано. Мама, за кілька днів до того, як її не стало, попросила мене.
— Ярино, доню, — її голос був слабкий. — Я знаю, як тобі важко з Орестом. Але прошу тебе, не сварися з ним. Він твій єдиний брат. Обіцяй мені, що ти намагатимешся.
Я, звичайно, дала їй цю обіцянку, і з того часу вона висіла над моїм серцем, як непорушний обов’язок.
Буквально через пів року після маминого прохання мені довелося докладати всіх зусиль, щоб дотриматися обіцянки. Дружина мого брата, Світлана, потрапила в стаціонар. Лікарі робили все можливе, але марно. Світлана відійшла з життя, залишивши Оресту трьох малих дітей.
Брат був просто розгублений. Він попросив, щоб діти якийсь час пожили у мене, поки він зможе хоч трохи оговтатися.
— Ярино, благаю, — його голос ламався. — Я просто не можу на них дивитися. Мені потрібно зібратися з думками. Хоча б на кілька тижнів.
Звичайно, я не могла відмовити. Я пам’ятала обіцянку мамі, а найголовніше — мені було щиро шкода цих дітей, які втратили маму.
Невдовзі в нашій трикімнатній квартирі стало незвично гамірно. Старшому племіннику, Миколі, тоді було одинадцять. Він відчував себе «головним» і постійно командував своїми молодшими братом і сестрою. Їм, Христині та Тарасу, було відповідно сім і шість років. До цієї «армії» приєдналися і наші сини: шестирічний Павло і п’ятирічний Данило.
Ця п’ятірка легко перевертала всю квартиру, затіваючи нескінченні гонитви, хованки та ігри, які швидко перетворювалися на справжні баталії.
Крім того, ця компанія вирізнялася просто ненаситним апетитом. Мені доводилося більшу частину свого часу проводити біля плити, поки вони перевертали все навколо.
Мій чоловік, Дмитро, повертаючись із роботи, хапався за голову.
— Ярино, що тут сталося? Знову вітер? — запитував він знесилено.
Він намагався якось розвести дітей по різних кімнатах, просив їх наводити лад. Але цей лад був дуже відносним, і наступного ранку все знову поверталося на свої вихідні позиції. Ми не знали спокою.
Орест оговтувався дуже повільно, близько двох місяців. Він, звичайно, намагався полегшити свій стан за допомогою частого заливання за комір, говорив, що йому так “простіше прожити день”.
Я зрозуміла, що так далі тривати не може. Мені потрібно було його якось розворушити, повернути до нормального життя, до його батьківських обов’язків.
— Оресте, тобі час забрати дітей, — сказала я йому по телефону. — Ти вже два місяці відпочиваєш. Вони сумують, а я вже просто не справляюся.
Він погодився. Незабаром племінники повернулися до тата. Але йому з ними було нелегко. Я, наскільки могла, намагалася допомагати йому з харчуванням. Пару разів на тиждень відвозила їм, то гарячий борщ, то свіжоприготовлені котлети, то домашні пироги.
Приїжджаючи до брата, я помічала, що його любов до чарки не зникла, а їхня квартира поступово перетворюється на якусь занедбану оселю. Микола, найстарший, намагався щось робити, але він був лише одинадцятирічний хлопчик.
Мої спроби переконати Ореста підтримувати вдома елементарну чистоту та порядок натикалися на абсолютну байдужість.
— Навіщо? — питав він, не дивлячись мені у вічі. — Усе одно забруднять.
Я навіть двічі провела у квартирі брата генеральне прибирання, витрачаючи на це цілий свій вихідний. Але, приїхавши наступного разу з черговою порцією продуктів, я бачила, що від моїх зусиль не залишилося і сліду.
Таке ставлення Ореста, насамперед до себе самого, не могло не позначитися на його самопочутті. До його моральних проблем додалися і проблеми зі здоров’ям.
Діти знову перекочували до нас. Знову розпочалися ті самі кілька “гарячих” місяців хаосу в нашому домі. Орест так і не зміг вистояти, весною ми його і відспівали.
Я подбала про все: від домовленостей з ритуальними службами до організації поминального обіду. Це був мій останній обов’язок перед мамою і перед братом.
Буквально через кілька днів до нас додому і прибула та сама інспекція з опіки, з якою я мала ту гостру розмову.
Після того, як пані Ольга та пан Ігор залишили нашу квартиру, я відчула, що зробила правильно. Можливо, хтось і звинуватить мене у відсутності серця. Як же так, не чужі діти, і до державного закладу? Але що мені залишалося робити? Кинути напризволяще і своїх власних дітей?
Ми з Дмитром, моїм чоловіком, давно це усвідомили: п’ятеро дітей ми просто не потягнемо. Інтернат для племінників — це був найкращий вихід із ситуації.
— Ти впевнена, Ярино? — тихо запитав мене Дмитро, коли я повернулася з порогу.
— Я впевнена, Дмитре. Наша родина вже на межі. Я не хочу зруйнувати все, що ми будували. Орест сам зруйнував своє життя, але я не дозволю, щоб через його помилки потерпали і наші діти.
Рішення було прийнято. Я розуміла, що це важко, але інакше ми не могли. Найближчим часом ми відвеземо племінників до державної установи. Сподіваюся, вони не образяться на нас у майбутньому.
Ми, наскільки це буде можливо, будемо брати участь у їхньому житті: відвідуватимемо, допомагатимемо. Але наші можливості, на жаль, досить обмежені.
Я дала мамі обіцянку, але я не могла поступитись заради неї всім своїм життям. Мої діти, мій чоловік і мій спокій — для мене найголовніше. Ну хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
