— Катерино, ти серйозно? Весь цей стос коробок — це ваш раціон на наступні дні? — я здивовано розглядала пластикові контейнери, якими була заставлена вся стільниця їхньої ультрасучасної кухні.

Моя невістка, витончена дівчина з ідеальним манікюром, лише байдуже знизала плечима, продовжуючи викладати з паперових пакетів дедалі нові порції готової їжі.

— Саме так, Надіє Володимирівно. Це економить купу часу. Навіщо мені витрачати вечір на те, щоб стояти біля плити, якщо професійні кухарі вже все зробили за нас?

— Але ж це… це зовсім інше! — я мимоволі вказала на папірець, що випав із пакета. Мої очі розширилися, коли я побачила підсумкову цифру. — Катю, за таку суму можна було б придбати запас продуктів на цілий місяць, якби готувати самостійно! Це ж просто нераціонально!

Артем, мій син, який щойно заніс останню партію пакунків, м’яко обійняв дружину за плечі.

— Мамо, не варто так перейматися. Ми добре заробляємо, і нам цілком вистачає на такий спосіб життя. Головне, що ми проводимо час разом, а не за миттям пателень.

Я замовкла. У горлі став клубок, але не від образи, а від якогось дивного усвідомлення: мій син, якого я виховувала на свіжому борщі та домашніх пирогах, тепер вважає «нормальним» харчування з пластику.

Минув рік відтоді, як ми відсвяткували створення їхньої родини. З Катериною я до весілля спілкувалася зовсім мало — бачилися кілька разів у кав’ярнях.

Вона здавалася мені приємною, хоч і дещо відстороненою дівчиною. Я не шукала в ній недоліків. Якщо Артем обрав її, значить, вона — та сама.

У кожної господині свій характер, свій підхід до побуту. Я дала собі слово: ніколи не втручатися в їхні справи. Молоді мають будувати своє гніздечко так, як їм подобається. Проте згодом я почала помічати речі, які мене, жінку старої гарту, м’яко кажучи, дивували.

Коли я вперше прийшла до них у гості після медового місяця, мене вразила стерильність їхньої оселі. Особливо кухні. Знаєте, бувають такі кухні в меблевих салонах — красиві, дорогі, але неживі. Там не пахне ваніллю, смаженою цибулею чи хоча б свіжозавареним чаєм.

— Проходьте, Надіє Володимирівно, — запросила Катя. — Зараз будемо чаювати.

На столі з’явилися магазинні кекси у прозорих коробках, кілька видів дорогих цукерок і фрукти. Все гарно, вишукано, але жодного натяку на те, що Катерина хоча б намагалася щось приготувати власноруч.

Я тоді списала це на переїзд та втому. Мало що, може, людина ще не встигла розібрати кухонне приладдя.

Проте ситуація повторювалася щоразу. Кухня сяяла глянцевими поверхнями, а в численних висувних ящиках панувала дивна порожнеча. Там були набори фужерів, стильні тарілки, набори виделок, але всього пара каструль і одна самотня маленька сковорідка. Катя ніколи не питала рецептів, не обговорювала секрети вдалого тіста, а Артем жодного разу не похвалив кулінарні таланти своєї дружини.

Справжнє прозріння прийшло до мене випадково. Одного разу, коли молоді вийшли на балкон, щоб обговорити щось із сусідом, я вирішила поставити в холодильник пляшку соку, яку принесла з собою. Відчинивши дверцята, я ледь не впустила той сік від несподіванки.

Холодильник був порожній. Абсолютно. Пакет молока, дві баночки йогурту і половина лимона на блюдці. У морозильній камері я побачила лише упаковку магазинних пельменів та вареників.

«Може, у них фінансові труднощі?» — промайнула думка. Артем ніколи не скаржився, але ж у молодих буває різне: іпотека, ремонт. Я вирішила діяти делікатно. Нічого не сказала Катерині, а просто наступного разу приїхала з «гуманітарною допомогою».

Привезла свій фірмовий борщ, домашні тефтелі в соусі, кілька видів салатів і блинці з сиром. Я дбайливо розставила скляні судочки по полицях їхнього порожнього холодильника.

— Ой, як багато всього! Дякуємо, — ввічливо сказала Катя, хоча в її очах я не побачила особливого захвату.

Відтоді я почала заїжджати до них раз на тиждень, привозячи домашні страви. Мені було приємно думати, що мій син їсть корисну їжу, а не перекушує всухом’ятку.

Той вечір, з якого я почала свою розповідь, розставив усі крапки над «і». Я приїхала з черговою порцією домашніх делікатесів. Вдома був лише Артем. Ми трохи поспілкувалися про його роботу, він виглядав стомленим, але задоволеним.

Через пів години зателефонувала Катерина і попросила Артема спуститися до машини — мовляв, їй потрібна допомога з пакунками. Коли вони вдвох зайшли на кухню, я ледь не відсахнулася.

Вони несли величезні пакети, з яких стирчали коробки з логотипами відомого супермаркету та кількох ресторанів.

Саме тоді відбулася та суперечка про квитанцію.

— Катю, але ж домашня їжа — це зовсім інший рівень якості! — намагалася я достукатися до неї. — У кулінаріях часто використовують продукти, термін придатності яких добігає кінця. Там багато консервантів, підсилювачів смаку… Ти ж молода жінка, майбутня мати!

Невістка подивилася на мене з легким сумом, ніби на дитину, яка не розуміє очевидних речей.

— Надіє Володимирівно, ви живете минулим. Зараз ніхто не витрачає час на чищення картоплі чи ліплення вареників. Це неефективно. Я працюю нарівні з Артемом, і мій час коштує дорожче, ніж послуги професійного кухаря. А щодо якості, ми купуємо в перевірених місцях, де все свіже. Ще ніхто не відчував себе зле від цієї їжі.

Вона вправно почала перекладати готові страви: салат «Цезар», запечений лосось, лазанья, якісь складні закуски. Все виглядало апетитно, але я відчувала, що ці страви позбавлені душі.

— Знаєш, — сказала я тихо, — у нас вдома завжди вважалося, що те, як дружина готує для чоловіка, показує її ставлення до нього. Це турбота, це любов, яка виражається у смаках та ароматах.

Катерина раптом зупинилася і подивилася мені прямо в очі.

— Моя любов до Артема виражається в тому, що я підтримую його амбіції, подорожую з ним, поділяю його інтереси та створюю атмосферу спокою вдома. А не в тому, щоб подавати йому їжу . Артему подобається різноманітність, яку дає ресторанне меню. Хіба ні, коханий?

Син лише ствердно кивнув.

Того вечора я не стала затримуватися. Я просто підійшла до холодильника, вийняла свої судочки, які привезла раніше, і склала їх назад у сумку.

— Мамо, ти що робиш? — здивувався Артем.

— Забираю, синку. Бачу, у вас тут і так «бенкет на весь світ». Навіщо займати місце моїми скромними стравами?

Я попрощалася і пішла. Всю дорогу додому в голові крутилася думка: як так сталося? Артем виріс у домі, де завжди була домашня випічка. Він обожнював мої сирники зранку. А тепер він спокійно їсть те, що приготували чужі люди, упакували в пластик і привезли кур’єром.

Можливо, Катерина права, і зараз так «прийнято»? Але для мене це виглядає як сурогат життя. Кулінарія в супермаркеті — це вихід, коли ти катастрофічно не встигаєш, коли трапився якийсь форс-мажор. Але будувати на цьому весь сімейний раціон лише тому, що готувати «не прийнято» — це понад моє розуміння.

Я дивуюся своєму синові. Він добре заробляє, він забезпечує сім’ю, але при цьому він погоджується на роль клієнта у власній оселі. Невже йому ніколи не хочеться відчути той самий аромат справжньої домашньої їжі, яка була частиною його дитинства?

Звісно, я більше не буду возити їм їжу. Це було моєю помилкою — намагатися нав’язати свій затишок там, де він нікому не потрібен. Катерина зробила свій вибір. Вона обрала професійну кулінарію замість сімейного вогнища. І якщо Артема це влаштовує, то хто я така, щоб заважати?

Проте іноді мені стає сумно. Я уявляю їхніх майбутніх дітей, які будуть знати смак «маминої їжі» лише за етикетками на пластикових боксах. Які ніколи не допомагатимуть розкачувати тісто для печива чи чекатимуть, поки закипить ароматне какао в маленькому ковшику.

Світ змінюється. Можливо, це і є прогрес — звільнення жінки від кухні. Але чи не втрачаємо ми разом із цим щось невловиме і дуже важливе? Щось таке, що робить дім — Домом, а не просто комфортним готельним номером?

Головна картинка ілюстративна.