— Ти справді збираєшся забрати частку в бабусиній оселі у рідного брата? Ти ж знаєш, що в нього четверо малих, а п’яте вже на підході! — голос матері дрижав від ледь прихованого обурення, наче я скоїла щось погане, просто заявивши про свої законні права на спадок.

Ми сиділи в моїй затишній вітальні, і пара від чаю, який я щойно заварила, здавалася мені густим туманом, що розділяє нас із мамою на два ворожі табори.

— Мамо, ти це зараз серйозно кажеш? — я поставила горнятко на стіл так різко, що кілька крапель виплеснулися на скатертину.

— Цілком серйозно, Аліно, — мама підібгала губи. — Ти поглянь, як вони туляться. Шестеро людей у двох кімнатах! Це ж просто немислимо. Діти сплять на двоярусних ліжках, Ігор крутиться як білка в колесі, світла білого не бачить…

— Мамо, зупинися, — я підняла руку, закликаючи її до тиші. — Мої слова зараз прозвучать різкіше, ніж я сама очікувала, але я їх вимовлю. Я маю віддати йому свою половину квартири? З якого дива? Через те, що вони з Мариною вирішили народжувати одного за одним, абсолютно не замислюючись, як і за що вони будуть їх ростити? Це не моя помилка і не моя відповідальність.

— Яка ж ти холодна, — мама похитала головою, і в її очах зблиснули сльози. — Єдиний брат… Невже в тобі немає ні краплі співчуття? Алю, йому справді дуже скрутно. У них величезні витрати: школа, гуртки, одяг… А Марина знову при надії. Ти уявляєш, який це тягар для чоловіка?

— У мене теж є сім’я, мамо! — я не витримала, відчуваючи, як усередині закипає праведний гнів. — Мені тридцять п’ять років. Ми з Денисом зубами вигризали свій добробут! Ми працювали по дванадцять годин на добу, ми відмовляли собі у відпустці п’ять років поспіль, щоб виплатити позику за житло. Чому я маю в цей момент думати про його родину, а не про свою? Чому мій син має залишитися без стартового житла в майбутньому тільки тому, що дядько Ігор любить процес, але не любить наслідки?

Мама, наче розгубившись, явно не очікувала такої жорсткої відповіді. Зазвичай у питаннях, що стосувалися мого молодшого брата, я воліла відмовчуватися або м’яко йти від теми. Але цього разу межу було перейдено.

Ігор завжди був «особливим». Молодшенький, улюбленець, вічний хлопчик, якому все давалося легко просто за фактом його існування.

Він був молодший за мене всього на п’ять років, але дистанція між нашими життєвими позиціями вимірювалася світловими роками.

Він примудрився завести чотирьох дітей до тридцяти років, і щоразу це підносилося як «небесний дар», за який чомусь мали платити всі навколо.

Вони з Мариною побралися ще студентами. Пам’ятаю, як мама тоді бігала по родичах, збираючи кошти на весілля, бо «молодим треба красиво почати».

— Пам’ятаєш, як їм було тяжко на самому початку? — мама спробувала зайти з іншого боку, нервово перебираючи край серветки. — Коли Ігорчик ще вчився, а маленька Лізочка тільки з’явилася?

— А ти пам’ятаєш, мамо, як було мені, коли я тільки починала працювати? — я подалася вперед, дивлячись їй прямо в очі. — Моя перша платня майже цілком ішла на оренду кімнати в комуналці з тарганами. І мені ніхто не допомагав. Взагалі ніхто. Ти тоді сказала: «Алю, ти сильна, ти впораєшся, а Ігорчику потрібніше, він же ще дитина».

Мама відвела погляд, розглядаючи візерунок на підлозі.

— Ми з Денисом розписалися тихо, без суконь і бенкетів, — продовжувала я, відчуваючи, як старі образи спливають на поверхню. — У нас не було зайвих коштів на урочистості. А ти? Ти навіть не прийшла на нашу реєстрацію! Знаєш, що ти мені сказала по телефону? «Ой, Алю, не ображайся, у малого зубки ріжуться, Марина зовсім виснажена, я маю бути там».

— Ну, Алю, у нього сім’я, діти… це об’єктивно складніше, — пробурмотіла мама, намагаючись виправдатися.

— Саме так! — я вигукнула, відчуваючи гіркоту. — Це був його свідомий вибір! Ти завжди ставиш його інтереси вище за мої. Ти навіть ту однокімнатну квартиру, що дісталася тобі від бабусі Віри, тихцем переписала на нього п’ять років тому. Хоча знала, що ми тоді жили в орендованому житлі й рахували кожну гривню!

— У Ігоря діти, — вперто повторила мама свій головний аргумент, — їм потрібніше розширюватися. Де б вони всі помістилися?

— А мені не було потрібно? Нам із Денисом не треба було житла? Чи ми «другого сорту», бо вирішили спочатку стати на ноги, а потім думати про нащадків?

Спогади про той час досі відгукувалися глухим жалем. Коли ми з чоловіком нарешті зважилися на власну оселю в кредит, нам допомагали тільки батьки Дениса і моя бабуся по батьковій лінії, Олександра Іванівна.

Вона завжди була жінкою прямолінійною і суворою, бачила ситуацію наскрізь. Мама тоді влаштувала грандіозну сцену, коли дізналася, що бабуся виділила мені солідну суму на перший внесок.

— Чому це Олександра допомогла тільки тобі? — обурювалася вона тоді на сімейному обіді. — Чому Ігорю нічого не дісталося? У нього ж четверо малят! Йому потрібніше!

Бабуся тоді повільно відклала виделку, поправила окуляри й подивилася на мою матір так, що та аж осіклася.

— Валентино, ти своєму синові цілу квартиру подарувала, — викарбувала Олександра Іванівна. — А доньці — дірку від бублика. Я вважаю, що це несправедливо. Кожен вільний розпоряджатися своїм майном так, як вважає за потрібне. Аля працює як віл, Денис із відряджень не вилазить. А твій Ігор… що Ігор?

— Він працює! — скрикнула мама.

— Так, у бібліотеці за копійки, бо там «спокійно і немає напруження», — відрізала бабуся. — Чоловік із чотирма дітьми має шукати спосіб їх прогодувати, а не шукати місце, де менше стресу.

Мама тоді не заспокоїлася. Вона до останнього вірила, що я зобов’язана допомагати братові, бо мені «пощастило» вийти заміж за успішну людину. Хоча успіх Дениса був результатом хронічного недосипу.

Ми з чоловіком затягнули паски так, що дихати було важко. Перші три роки ми не дозволяли собі жодних зайвих витрат.

Денис їхав на дальні об’єкти, ми не бачили його місяцями. Я залишалася з маленьким сином одна, розриваючись між роботою та дитиною.

Це було неймовірно важко. Але це дало свої плоди — ми виплатили борг значно раніше терміну. Купили машину, почали потроху дихати.

А Ігор тим часом продовжував «розширяти сім’ю». Коли минулого року він радісно повідомив у сімейному чаті, що Марина чекає на п’яту дитину, навіть у мами на мить прорізався здоровий глузд.

— Ігоре, синку, може, все-таки досить? — обережно запитала вона при зустрічі.

Ігор лише поважно розсівся в кріслі, погладжуючи свій живіт:

— Мамо, ти що таке кажеш? Діти — це ж щастя! Дасть Бог. Все буде добре.

— А хто буде платити? — не витримала я. — Ти хоч розумієш, що твої діти ростуть у тісноті? Що їм потрібне нормальне харчування, розвиток?

Ігор лише знизав плечима з тим самим виразом обличчя, який я терпіти не могла з дитинства — суміш вищості та інфантильності.

— Алю, не будь такою меркантильною. Ми якось розберемося. Світ не без добрих людей.

І ось, настав момент істини. Бабуся Олександра Іванівна пішла з життя два місяці тому. У заповіті все було гранично ясно: її двокімнатна квартира в центрі міста ділиться порівну між мною та Ігорем.

Для нас із Денисом це була можливість нарешті заспокоїтися. Ми планували продати частку, щоб у нашого сина до повноліття вже був свій старт.

Але в мами був інший план.

— Навіщо тобі ця половина? — знову заговорила вона, повернувшись до реальності на моїй кухні. — Ну сама подумай логічно. Ви живете в достатку. У вас трикімнатна, машина. А Ігор… Якщо ти віддаси йому свою частку, він зможе продати ту однушку, продати цю оселю цілком і купити величезний будинок за містом. Уявляєш, як дітям буде добре на свіжому повітрі?

— Мамо, ти чуєш себе? — я відчула, як до горла підступає клубок. — Я маю знову його забезпечувати? Завжди йому — найкраще, а я вічно «сама впораєшся»? Ти вже розпорядилася своїм майном, не запитавши моєї думки. Ти віддала йому все, що в тебе було. Тепер я розпоряджуся своїм!

— Яка ж ти егоїстка, Аліно! — мама підхопилася зі стільця, її обличчя вкрилося плямами. — Я тебе такою не ростила! У тебе одна дитина, одна! А в нього скоро буде п’ятеро! Невже в тобі немає елементарного милосердя? Ти хочеш, щоб твої племінники жили в злиднях?

— Я хочу, щоб мій брат став чоловіком! — відрізала я. — Чому я маю оплачувати його особисті рішення? Він доросла людина. Якщо він вирішив стати батьком-героєм, він мав подумати про фінансову базу. Я не збираюся плати за його безвідповідальність своїм майбутнім.

— Це не безвідповідальність, це любов до дітей! — вигукнула мама.

— Ні, мамо. Любов до дітей — це коли ти забезпечуєш їм гідне життя власною працею, а не коштом сестри, яка працює як заведена.

Мама замовкла, важко дихаючи. Вона дивилася на мене так, наче бачила вперше. У її світі молодший син завжди потребував захисту, а старша донька була лише ресурсом для розв’язання проблем «улюбленця».

— Я не знаю, як ми будемо спілкуватися далі. Ігор зі мною не розмовляє, він у пригніченому стані. Він так розраховував на цю нерухомість…

— Передай Ігорю, що такий стан чудово лікується роботою, — я встала і відчинила двері, натякаючи, що розмова закінчена. — Я не відступлю, мамо. Половина квартири належатиме мені. Єдине, на що я готова піти — це відмовитися від своєї частки в старій дачі на його користь. Там більше клопоту з парканом, ніж реальної користі. Нехай забирає.

Минуло два тижні. Ігор так і не зателефонував. Мама надсилала короткі повідомлення про погоду, але я відчувала стіну холоду.

Проте цієї неділі пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла мама. Вона виглядала втомленою, плечі якось понуро опустилися.

— Можна увійти? — тихо запитала вона.

Я мовчки відступила. Ми пройшли до кімнати. Мама присіла на край дивана.

— Я думала про нашу розмову, — почала вона, не піднімаючи очей. — Довго думала. І з Ігорем намагалася поговорити.

— І як? — запитала я.

— Він нагримав на мене, Алю, — мама схлипнула. — Сказав, що я «погано на тебе повпливала». Сказав, що я винна в тому, що він тепер має борги, бо я обіцяла йому, що проблем зі спадком не буде.

Я присіла поруч, відчуваючи, як усередині щось надломлюється. Мені було шкода її, але це була жаль до людини, яка сама створила таку ситуацію.

— Знаєш, — продовжувала мама, — він навіть не запитав, як я почуваюся. Тільки про метри, про гроші, про те, коли ти «схаменешся». А Марина… вона взагалі заявила, що якщо квартири не буде, вони мені онуків не привозитимуть, мовляв, їм на дорогу шкода витрачатися.

— Мені прикро, що тобі довелося це почути, мамо, — м’яко сказала я. — Але, можливо, тепер ти розумієш, про що я говорила?

— Напевно, ти права, — мама нарешті подивилася на мене поглядом, повним усвідомлення. — Я його забалувала. Я думала, що допомагаю йому, а насправді… я просто годувала його егоїзм. Але як мені тепер бути? Він же пропаде.

— Він не пропаде, — я взяла її за руку. — Ти не кидаєш його. Ти просто даєш йому можливість нарешті подорослішати. Поки ти підставляєш йому плече, він ніколи не навчиться ходити самостійно. Йому час зрозуміти, що світ не обертається навколо його бажань.

Мама довго мовчала. В кімнаті цокав годинник, і цей звук здавався мені відліком нової глави в нашій сімейній історії.

— Ти дуже сильна, Алю, — прошепотіла вона. — Вся в бабусю Олександру. Пробач мені, якщо зможеш. Я й справді завжди думала, що ти впораєшся сама, і тому не давала тобі того тепла, на яке ти заслуговувала.

— Я впораюся, мамо, — усміхнулася я, відчуваючи, як із серця падає величезний камінь.

Місяць по тому ми з Денисом та Ігорем зустрілися у нотаріуса. Брат виглядав похмурим, дивився повз мене. Його дружина Марина сиділа поруч, періодично голосно зітхаючи.

— Ну що, Аліно, задоволена? — буркнув Ігор, коли прийшов час підписувати папери про розподіл. — Відірвала шматок у багатодітної сім’ї. Сподіваюся, ці кошти принесуть тобі радість.

Я спокійно подивилася на нього. Більше не було ні злості, ні бажання виправдовуватися.

— Ігоре, ці кошти принесуть освіту моєму синові. А радість — це те, що ти маєш будувати сам, а не випрошувати в родичів. Я підписала відмову від дачі на твою користь. Можеш продати її або возити туди дітей. Це мій останній жест для твоєї родини.

— Дача? — Марина пирхнула. — Та там дах тече! Нам нормальні активи потрібні були!

— Значить, полагодиш дах, Ігоре, — вставив Денис, який до цього мовчки стояв за моєю спиною. — Руки в тебе є. Інструменти я тобі віддам, якщо треба.

Ігор нічого не відповів. Він швидко підписав документи і, не попрощавшись, вийшов із кабінету, потягнувши за собою незадоволену дружину.

Ми вийшли на вулицю. Свіжий весняний вітер.

— Ти як? — Денис обійняв мене за плечі.

— Знаєш, мені легко, — зізналася я. — Вперше за багато років я не почуваюся винною за те, що в мене все добре.

Увечері мені зателефонувала мама. Вона звучала спокійніше. Розповіла, що записалася на курси та планує нарешті зайнятися своїм здоров’ям, на яке завжди «не вистачало», бо все йшло Ігорю.

— Алю, я тут подумала… — зам’ялася вона. — Приходьте до мене в суботу на пироги? Тільки ви троє. Я хочу просто побути з онуком.

— Ми прийдемо, мамо. Обов’язково прийдемо.

Я поклала слухавку і подивилася у вікно. На майданчику у дворі мій син грався з друзями. Я знала, що попереду ще багато викликів, але тепер у мене був імунітет.

Імунітет, заснований на здоровому глузді та праві на власне життя. І, здається, у мами він теж почав з’являтися.

Головна картинка ілюстративна.