Мою молоду колежанку можна було охарактеризувати одним словом – яскрава. Лариса була справжньою красунею. Її світло-рудувате волосся полум’ям спадало на плечі, а очі, кольору морської хвилі, манили і зачаровували. Юнаки біля неї кружляли, мов бджоли біля квітки. Високі, успішні, самовпевнені залицяльники змагалися за її увагу, та серце Лариси обрало не того, хто міг вразити розкішшю чи статусом.
Дмитро виріс круглим сиротою. Він працював майстром на заводі, був тихим, працелюбним і щирим. Ларисі подобалася його доброта і простота. Вона постійно хвалила чоловіка перед нашими колегами, захоплено розповідала про збудований ним їхній новий будинок.
Не знаю, чи, справді, існує заздрість, яка може нашкодити, коли людина тішиться чи хвалиться добром. Але з часом у Ларисиній, здавалося б, міцній родині з’явилися тріщини. Дмитро почав частіше бувати в чоловічих компаніях, повертатися додому пізніше, інколи — злегка напідпитку. Лариса брала на себе всі клопоти з догляду за їхньою донечкою Христинкою, яка потребувала особливого піклування через проблеми зі здоров’ям. Її обурення наростало. Вона почала нарікати на чоловіка перед колегами, скаржитися на нього своїм батькам.
Не варто було їй все це виносити на загал, бо ці розповіді обростали в людських вустах вигаданими подробицями й доносилися до родичів Дмитра, а ті в свою чергу виправдовували Дмитрика та обмовляли Ларису. Але особливо до розколу подружжя доклалися її батьки, які не церемонилися в словах, докоряючи зятеві, а той у свою чергу навіть не намагався бути тактовнішим і делікатнішим.
Саме тоді в наше містечко став часто навідуватися Ігор, один із залицяльників Лариси, коли вона працювала організатором позакласної роботи в школі селища, звідки хлопець був родом. Він з’являвся після кожного концерту вчительського хору, де Лариса була солісткою, дарував їй розкішні букети квітів. Його увага підживлювала її жіноче самолюбство та прагнення уваги, і згодом Дмитро це помітив. В його очах з’явився біль і ревнощі, а сварки стали неминучими. Врешті-решт вони розійшлися.
Ще до розлучення колеги відвернулися від Лариси, стали жаліти Дмитра і докоряти їй через стосунки з Ігорем. Щоправда, ми з подругою не належали до цієї більшості, хоч і не виправдовували її, і вона з нами, що за віком їй в матері годилися, ділилася своїми таємницями, казала, що кохає Ігоря, Дмитро став їй абсолютно байдужим, і вона не може нічого зі своїми почуттями вдіяти.
Дмитро повернувся в стареньку батьківську хату. Була морозна зима, а дров заготувати він не встиг, але сяк-так у ледь теплій хаті при скромних харчах чоловік перезимував, а навесні поїхав за робочою візою до Чехії.
Лариса не гаяла часу, зразу ж привела в збудований Дмитром будинок свого нового чоловіка – Ігоря. Та їхнє щастя тривало недовго. Ігор почав дорікати Ларисі, що вона занадто опікується донечкою, возить її по санаторіях, не приділяє уваги йому, коханому чоловікові. До Христинки Ігор був абсолютно байдужий, навіть строгий і надмірно вимогливий, а дівчатко так прагнуло батькової ласки й постійно згадувало про татуся.
Ставлення Ігоря до Христинки бентежило жінку, і вона зрештою попросила його піти.
Про те, що Лариса назавжди випровадила Ігоря, першими дізналися ми з подругою, вислухали її щире каяття і жаль, що так вчинила з Дмитром, але слів утіхи не могли знайти. “Навряд чи Дмитро, – подумки міркувала я, – зможе простити зраду і свої голодні й холодні митарства в старій хаті протягом зими”.
Одного зимового дня, коли Лариса гуляла з донечкою, Христинка зненацька вигукнула:
— Татку, візьми мене на руки!
Лариса здивовано повернула голову і побачила Дмитра, що йшов вулицею. Його обличчя змінилося: змарніле і трохи втомлене, але очі були такі ж добрі й теплі. Дмитро підійшов, обійняв дівчинку і підняв її на руки.
— Прости мене, Дмитре, — крізь сльози вимовила Лариса. — Я була сліпою. Ти завжди був для нас найкращим.
Дмитро мовчав, а Христинка, обхопивши його за шию, щебетала:
— Татку, не йди більше. Ми тебе дуже любимо!
І чоловік не міг залишитися байдужим. Лариса і Христинка повернули його віру в те, що сім’я — найважливіше. Після повернення Дмитра в родині запанувала гармонія. Незабаром у них народилася здорова донечка Оленка, а Христинку вдалося остаточно вилікувати. Лариса більше не сумнівалася у своєму виборі, адже справжнє щастя не в розкішних букетах чи зовнішньому блиску, а в доброті, турботі і любові, які випромінювало серце Дмитра.
