Може і не поїхала б я додому, так випав тиждень вихідний – на Паску забрала донька сеньйору до себе. Нікому нічого не говорила, вирішила сюрприз зробити. Та вже коли підійшла до дверей доньчиної квартири, то вдома нікого не застала – у свахи вони вихідні проводили. Лиш пізніше я зрозуміла, чого то донька так мене просила не їхати до свахи, а зачекати їх під під’їздом годинку.
Коли донка моя брала ось цю свою квартиру на виплату із чоловіком, я ніби щось відчувала. Не спала я перед тим кілька днів і все просила у них не поспішати.
Та чи я не могла гарно пояснити причину тривоги, а чи вони все вирішили твердо і забобони їх не хвилювали, квартиру вони таки узяли. Спочатку, усе в них було добре і заробіток дозволяв ще й за кордон на відпочинок їздити, та вже за два роки зять мій занедужав і все полетіло у прірву.
Крутились ми із донькою як могли, та розуміли, що не витягнемо. Тоді вже я вирішила їхати за кордон до подруги, яка там багато років працювала.
Восьмий рік я працюю в Італії. Робота важка, але потрапила я у хорошу родину. Відношення хороше і зарплатня гарна. Все зароблене я додому відправляю, бо там потреб і потреб. Зять мій хоч і оклигав, та потребує особливого, вартісного, харчування. Квартиру виплачуємо, ну і онук на другому курсі, саме треба гроші.
А це, випав мені тиждень вихідного несподівано. Думала не поїду додому, але ж рік не була, скучилась дуже. Нікому і слова не сказала – вирішила сюрприз зробити.
Приїхала я під двері до доньки, а їх вдома немає.
— Мамо, ми у свекрухи. Зараз авто пошукаю, за годинку, дві будемо.
Коли ж я сказала, що краще до них поїду, донька давай мені говорити, що того робити не потрібно і що вони скоро будуть. Та я все ж сіла в таксі і сказала, що вже в дорозі.
Вийшла я біля свахиного двору і огледілась, бо не впізнала місцину: паркан новий, дах інший і подвір’я. як з картинки. На зустріч донка іде і онуки біжать, а я ще очам своїм не вірю. Дивлюсь на дитину свою і сльози щоками, але не від радості зустрічі, а від усвідомлення того, що вона оце тут зробила.
— Мамо, ти чого? – почала вона виправдовуватись, коли я запитала, як так вийшло, що у свахи за мої гроші такі ремонти. – Тут теж наш дім, ми тут часто гостюємо, діти тут виросли. Все одно, нам усе залишиться, то ми для себе і робили.
Дивлюсь, а там уже й сарай новий будується і закладено фундамент під ще одну кімнату. А скільки уже зроблено? Та тут роки моїх заробітків. Розвернулась я і поїхала до себе додому в село, навіть говорити із ними всіма не стала.
Сиджу я оце в своїй хаті сільській. Дивлюсь на старі свої шпалери і ніяк втямити не можу, а як то вийшло, що на заробітках я, а ремонт і дім оновлений у свахи.
Та що ж мені тепер робити? Квартиру ще виплачувати потрібно рік, онук навчається, мені ніби як і їхати ще треба, але ж бажання ніякого? Та й донка не кається, навпаки, каже, що нічого такого не зробила і то я не розумію, як усе є насправді.
А може й справді, то я не права? Не треба було так гостро реагувати?
