– В мене роботи купа, а ви тут зі своєю водою, так, ніби вам там басейн треба наливати! Не можете собі пів відра води в хату принести?
В такі моменти він мені нагадує чоловіка, просто копія. Так само говорив до мене і так само поводився.
Але ж мій син не міг таким вирости, адже я його так любила і люблю. Чого в інших діти приїжджають, онуків привозять, а до мене син як раз приїде на зиму і сам, то так і буде.
– Не хочуть діти до вас їхати, бо у вас вигод в хаті нема, – відказує, коли я його питаю, де невістка і діти, – Вам того клопоту треба?
– Може, й треба. Я он і холодцю наварила, голубців накрутила, борщок з пампухами приготувала…
– Мамо, вони таке не їдять, ви геть нічого не розумієте?
Все сина дратувало, як і мого чоловіка.
Розумієте, я терпіла поведінку чоловіка, думала, що такий вже він є і нічого не зміниш. Не вміє людина добре слово сказати, похвалити, то що тепер з ним не жити, якщо вже дитинка є? Дитині потрібен батько.
Скільки я щастя пережила, коли Михайлик був маленький, дотепер світлини розглядаю і згадую, як простягав до мене ручки, як не хотів вмиватися, як любив слухати казочку лише про курочку Рябу.
А потім якось різко змінився і з милого доброго хлопчика почав бурчати, що їжа не смачна, не хоче більше їсти гречку з цвітною капустою, мама зі своїми розпитуваннями лише дратує.
– Дістала зі своїми розпитуваннями і ніжностями телячими. Я вже дорослий!
Я тільки кліпала очима, бо переді мною сидів другий мій чоловік, ще такий юний, але таки зашкарублий в розумінні того, якою не має бути жінка.
– Ти б бачила маму Василя – молода і гарна, все йому дозволяє і ще гроші дає. Від неї приємно пахне парфумами, а від тебе лише рибою!
Чоловік реготав: «Мій хлопець! Так її, щоб знала своє місце».
А я ж лише хотіла, щоб у нього був батько, а не він став копією свого батька!
– Та хлопчики такі є, – розраджувала її подруга, – От якби в тебе була дівчинка, то тебе б і в сорок років обнімала і голубила. А вони ж хочуть в тринадцять бути дорослими чоловіками.
І син далі просто натягував на себе стиль поведінки мого чоловіка, хоч інколи я бачила, що там ще є моя ніжна дитина!
Далі син пішов вчитися, а ми з чоловіком залишилися одні і чи то я так збайдужіла до нього, але він почав гуляти, а я лиш дивувалася. Хто ж його такого хоче? Та ніхто на довго не хотів, вертався до мене, бо то його квартира і ми були не розлучені.
Так мені між моїми чоловіками життя й пішло, мріяла, що буде з часом лише краще, але ні.
Далі син одружився і привів в квартиру невістку. Чоловік якраз був в чергової любові, тому я зібрала речі і поїхала в село. Син так наполіг. Обіцяв, що проведе мені воду, все зробить, лиш би я забралася з його життя.
Вже п’ятнадцять років я в селі, а води й далі в хаті нема. Спочатку не хотіла наполягати, бо мала ще здоров’я, далі думала, що сам здогадається, а тепер вже я його дратую тим, що нагадую про обіцянку.
І отак я собі думаю, що не треба було мені триматися чоловіка, терпіти таку поведінку заради дитини, бо нікому доброго нічого не зробила. Слухала когось, що треба чоловіка, бо так жінка пропаде, але я б тоді не пропала і тепер також. Бо як надієшся лише на себе, то все для себе й робиш. А так що?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
