Наталія зачинила двері нової квартири і гірко усміхнулася, «нової», подумала про те, що всі переїжджають в надії на нове життя, а вона наче переїхала в минуле.
Двокімнатна хрущовка на околиці міста, де з вікон було видно лише старі яблуні, нагадувала їй сад в селі, з якого вона з такою радістю поїхала двадцять років тому і не хотіла ніколи вертатися. Була певна, що у неї буде простора квартира в місті, чоловік і діти.
З дітьми чоловік просив зачекати, бо поки все вкладає в бізнес, а от квартира була. Так. Саме на частку з неї їй вдалося купити ці хороми.
Пам’ять знову нагадала їй той день, як вона повернулася з відрядження раніше і застала Павла на їхньому італійському дивані з Іриною. Найгіршим було не те, що це була зрада, а те, що Ірина була її правою рукою в агентстві й подругою, з якою вони ділили всі секрети протягом десяти років.
Павло виявився досвідченим маніпулятором. Під час розлучення він зумів довести, що більшість активів належать його фірмі, оформленій на матір. Наталія залишилася з невеликою сумою, якої вистачило лише на цей перший поверх у будинку, де середній вік мешканців наближався до сімдесяти.
— Принаймні, тут ніхто мене не потурбує, — прошепотіла вона сама до себе.
У двері постукали. Це була її мати, Віра Петрівна, яка приїхала з передмістя, щоб допомогти з останніми коробками.
— Ох, Наталко, — зітхнула мати, переступаючи поріг. — Ну, головне, що своє. Чисто, світло.
— Так, мамо. Розширююся потроху, якщо порівнювати з тим готелем, де я жила останній місяць.
— Може, воно й на краще. Тут спокійно. Почнеш усе спочатку. Може, ще когось зустрінеш, дітки будуть… — Віра Петрівна почала розкладати рушники у ванній.
— Мамо, не треба. Я вже назустрічалася.
Наталія підійшла до вікна. Кватирка була відчинена, і до кімнати залітав холодний зимовий вітер. Вона почала розставляти на підвіконні фіалки, які дивом пережили всі переїзди. Раптом жінка відчула на собі чийсь погляд. За склом, притиснувшись до стіни будинку, сиділо щось невелике й кошлате.
Це була собака. Звичайна сіра дворняга з довгими вухами й очима, в яких читалася втома від життя на вулиці. Наталія бачила її вранці, коли вантажники заносили шафу. Собака тоді боязко спостерігала з-під лавки.
— Ти знову тут? — тихо запитала Наталія.
Собака ледь помітно ворухнула кінчиком хвоста й схилила голову набік.
— Ти з ким там розмовляєш? — гукнула з кухні мати.
— Та тут пес під вікном. Дивний такий.
Наталія відкрила холодильник. Там було порожньо.
— Мамо, я в магазин. Треба щось на вечерю купити.
— Добре, а я поки твої светри в шафу перекладу.
Накинувши пальто, Наталія вийшла з під’їзду. Собака підвелася, відійшла на два метри й завмерла, чекаючи. Коли жінка рушила до хвіртки, тварина пішла слідом, але на вулицю не вийшла — зупинилася біля межі двору й просто дивилася вслід.
У місцевому магазині Наталія довго вибирала продукти. Вона ловила себе на думці, що купує лише те, що любить сама. Жодних улюблених паштетів Павла, жодної особливої кави для Ірини, яка часто заходила в гості. Біля каси вона помітила полицю з кормами для тварин. Вагалася хвилину, а потім кинула в кошик великий пакет.
Біля під’їзду вона побачила сусідку — та виливала щось у пластикову миску під лавкою.
— Добрий вечір, — привіталася Наталія.
— Добрий, доню. Ти ж нова з п’ятої квартири? — жінка випрямилася, витираючи руки об фартух. — Я Степанівна. А це ось Найда наша. Живе тут з весни.
— Вона чиясь?
— Нічийна. Прибилася, коли ще сніг лежав. Ми її підгодовуємо, хто що має. Хто супу наллє, хто каші. Тільки ж морози йдуть, шкода її.
— А чому додому ніхто не забере? Вона ж невелика.
— Еге, доню… Тут у нас у кожного своє. У кого алергія, у кого коти, а хто вже й сам за собою ледь доглядає. Старі ми всі тут. А собака — то відповідальність.
Наталія промовчала. Вона висипала частину купленого корму в порожню миску. Найда підійшла тільки тоді, коли Наталія відступила на кілька кроків.
Минуло два тижні. Мати поїхала додому, і Наталія залишилася сама. Робота в новому офісі, куди вона влаштувалася, щоб не перетинатися з колишнім колом знайомих, забирала багато сил. Але щовечора, повертаючись додому, вона бачила Найду.
Тиждень почався з різкого похолодання. Сніг засипав двір, перетворюючи лавки на білі горби. Одного вечора, коли мороз почав щипати за щоки, Наталія побачила Найду, яка згорнулася калачиком прямо на мерзлому бетоні біля дверей під’їзду. Собака тремтіла, а на вусах замерз іній.
Наталія повернула ключ у замку, зайшла в коридор, але дверей не зачинила.
— Заходь. Ну, чого стоїш? Живо заходь.
Найда піднялася не одразу. Вона невпевнено переступила поріг, озираючись на кожний звук. У квартирі вона сіла біля самих дверей, намагаючись займати якомога менше місця.
— Не бійся. Зараз будемо щось думати.
Наталія дістала старий шерстяний светр — той самий, який вона колись купила Павлу на річницю, а він так жодного разу його й не одягнув, бо «колір не той». Тепер цей светр, кинутий у кутку коридору, став ліжком для Найди. Собака обережно обнюхала тканину й лягла, поклавши голову на лапи.
— От і добре. Але це тимчасово, — сказала Наталія, наливаючи воду в миску. — Я знайду тобі господарів. Тобі потрібен хтось надійний.
Того ж вечора вона виклала оголошення в інтернет. Зробила кілька фотографій, де Найда виглядала майже породистою завдяки вдалому освітленню. Перший дзвінок пролунав наступного дня.
— Алло? Ви собаку віддаєте? — голос на тому кінці належав хлопцю, на фоні було чути сміх і гучну музику. — Нам для приколу, другу на день народження подарувати.
— Ні, — відрізала Наталія. — Собака не іграшка.
Потім дзвонила жінка, яка розпитувала про породу й дуже розчарувалася, почувши, що це звичайна дворняга. Потім був чоловік, який шукав собаку для охорони складу на ланцюг. Кожному Наталія відмовляла, сама не знаючи чому. Вона почала помічати, що Найда — ідеальна співмешканка. Вона не гавкала, не гризла взуття і терпляче чекала вигулу, сидячи біля дверей.
— Ти краща за багатьох людей, яких я знала, — якось увечері сказала Наталія, вичісуючи собаку. — Ні зради, ні претензій. Тільки дивишся так, наче все розумієш краще за мене. Думаєш, я віддам тебе так чи вижену навесні?
Сусіди швидко помітили зміни. Степанівна тепер часто зупиняла Наталію на вулиці.
— Забрала таки? Молодець. Вона тобі віддячить, побачиш. Собаки, вони все відчувають.
— Я просто на перетримку взяла, Степанівно. Шукаю дім.
— Шукай, шукай, — хитро посміхалася стара.
Минуло ще два тижні. Настав час свят, і Світлана, колишня колега, яка єдина залишилася на зв’язку після розлучення, зателефонувала з пропозицією.
— Наталко, слухай. Досить киснути в своїй дірі. Ми з дівчатами беремо путівки в Карпати на січень. Там буде купа чоловіків, лижі, глінтвейн. Поїхали? Пора вже виходити з цієї сплячки. Павло вже давно з Іриною по курортах їздить, а ти що, життя на паузу поставила?
Наталія подивилася на Найду. Собака якраз принесла свій гумовий м’ячик і поклала його жінці на коліна.
— Світлано, я не можу. У мене плани.
— Які плани? Знову в своїй хрущовці сидіти?
— Я поїду до мами в село. Їй допомога потрібна. І… у мене тепер собака. Нема на кого залишити.
— Собака? Ти серйозно? Через пса відмовитися від нормального відпочинку?
Наталія спокійно поклала слухавку. Вона відчула дивне полегшення. Карпати, глінтвейн і пошук нових знайомств здавалися їй чимось нескінченно далеким і непотрібним.
У січні вона завантажила речі в машину, посадила Найду на заднє сидіння і поїхала до мами. Село зустріло їх високими заметами й димом з коминів. Віра Петрівна спочатку поставилася до нового гостя насторожено, але коли Найда в перший же вечір відігнала від курятника чужого кота й тихо вмостилася біля печі, серце жінки розтануло.
— Лишай її мені на літо, Наталко, — сказала мати в кінці відпустки. — Мені тут самій моторошно, а з нею наче людина в хаті. Вона розумна, все розуміє.
— Мамо, я вже до неї звикла. Як я в місті буду сама?
— Так будеш приїжджати частіше, – мама хитро посміхнулася.
Наталія погодилася спробувати. Вона почала приїжджати щовихідних. Ці поїздки стали для неї способом втечі від міської суєти й спогадів про минуле. Вона купила гумові чоботи з квітковим принтом, вдягала стару куртку й годинами гуляла по лісу з Найдою вона тепер не боялася заблудитися, ні в лісі, ні в почуттях.
Одного разу Наталія взяла кошик і пішла до лісу. Найда бігла попереду, періодично зникаючи в чагарниках і повертаючись. Раптом собака завмерла, навострила вуха й голосно гавкнула.
З-за дерев з’явився великий рудий пес, а за ним — чоловік у камуфляжній кепці з відром у руках.
— Тихше, Арчі, свої! — гукнув він.
Пес підбіг до Найди, і вони почали гратися, кружляючи навколо людей.
— Добрий день, — сказав чоловік, підходячи ближче. — Ви теж на «полювання»? Грибів сьогодні мало, сухувато.
— Добрий день. Та я так, для душі більше.
— Я Олексій. Ми тут з Арчі дачу знімаємо на літо. Самі з міста, але там зараз дихати нічим.
Вони пішли лісовою стежкою разом. Олексію було близько тридцяти п’яти. Він розповідав про свою роботу інженером, про те, як завжди мріяв про велику собаку, але зміг дозволити собі її лише після того, як змінив спосіб життя. В його словах не було хизування чи спроб справити враження. Він говорив як людина, яка теж щось втратила й намагається знайти спокій.
— Я скоро повертаюся в місто, — сказав він, коли вони вийшли на узлісся. — Відпустка закінчується. Але мені було приємно познайомитися. Ваша Найда дуже вихована.
— Дякую. Вона… вона особлива.
Вони обмінялися номерами телефонів. Наталія не чекала дзвінка, але він зателефонував наступного ж вечора.
Розмови ставали довшими. Спочатку про собак, потім про погоду, потім про те, як важко іноді починати все з нуля. У серпні Олексій приїхав до неї в гості. Вони сиділи на веранді маминої хати, пили чай з м’ятою, а Арчі та Найда спали поруч.
— Знаєш, — сказав він одного разу, коли вони гуляли по місту, куди Наталія вже теж повернулася до роботи. — Я довго думав, що мені вже нічого не хочеться. Після того, як мій бізнес прогорів, а дружина пішла до успішнішого партнера. А тепер я бачу тебе, і мені здається, що все це було лише підготовкою.
Наталія мовчала. Вона вперше за довгий час не хотіла аналізувати, не шукала підступу.
Восени Олексій запропонував їй переїхати до нього. У нього була квартира в іншому районі, ближче до парку.
— Що скажеш, Найдо? — запитала Наталія, пакуючи речі в своїй двокімнатній хрущовці. — Поїдеш зі мною?
Найда вильнула хвостом. Але Наталія бачила, як собака радіє, коли вони приїжджають до села. Там вона була господинею двору, там вона бігала без повідка.
— Наталко, — озвалася Віра Петрівна, коли вони привезли Найду в чергові вихідні. — Не муч тварину. Олексій твій — чоловік серйозний, у нього свій пес. Буде їм тісно у квартирі вчотирьох. Лишай Найду мені назовсім. Я вже до неї так звикла, що вночі не сплю, коли ви її забираєте. Тут їй краще буде.
Наталія подивилася на Олексія. Він кивнув.
— Мама права. Ми будемо приїжджати кожного тижня. А Найда тут на своєму місці.
Минув рік. Наталія стояла на кухні маминої хати й спостерігала крізь вікно, як Олексій чистить сад, а навколо нього крутяться Арчі та Найда. У кімнаті Віра Петрівна тихенько в’язала маленькі вовняні шкарпетки.
— Глянь, Наталко, — покликала мати. — Найда знову біля порога лягла. Чекає, поки ви вийдете.
— Вона завжди знає, коли ми збираємося йти гуляти.
— Ти знаєш… — мати відклала в’язання. — Я часто думаю про той день, коли ти її вперше привела. Якби ти тоді пройшла повз, якби злякалася труднощів… Нічого б цього не було. Ні Олексія, ні цього спокою.
— Мамо, я просто хотіла, щоб вона не замерзла.
— А воно бач як вийшло. Ти її врятувала, а вона — тебе.
Наталія вийшла на ґанок. Повітря пахло свіжою травою і майбутнім дощем. Найда підвелася, підійшла до неї й ткнулася холодним носом у долоню.
— Ходімо вже, — гукнув Олексій, витираючи руки об ганчірку. — Дощ збирається, треба встигнути гілля прибрати.
— Йду, — відповіла Наталія.
Вона більше не згадувала Павла. Вона не згадувала Ірину. Навіть та маленька квартира на околиці тепер здавалася лише коротким епізодом, необхідною зупинкою на шляху до цього моменту.
Тепер її хвилювало лише одне – чи дізнаватися стать дитини наперед. Мама проти, каже, що не варто. Як гадаєте, вона й тут права?
