Мені важко було обманювати чоловіка, Сергій дуже добрий і я знала, що кращого чоловіка мені не знати, але ж та таємниця. Я не знала, коли він сам прозріє і що тоді? А зізнаватися самій не хотілося.
Пройшло п’ять років такого життя, між нами все було добре, син підростав і готувався до школи, Сергій запропонував поїхати на літо відпочити, щоб дитина перед школою набралася енергії.
– Гайнемо на море, що скажеш?, – питав він мене.
– Добре, – я завжди погоджувалася з ним, хоч і не люблю спеки та гурби людей.
Можливо, ми так добре жили тому, що я завжди поступалася, знаючи, що приховую? Не була собою, не говорила те, що думаю? Я не можу сказати, що Сергій користався моєю поступливістю, але ж це все не те, хочеться інколи й посперечатися просто так.
І тоді пролунав дзвінок, від якого у мене завмерло серце.
– Можемо зустрітися?
– Так.
– Тоді на нашому місці.
Це був мій коханий з минулого, чоловік, якого я дуже любила, з яким була собою.
Матвій змінився, почав одразу перепрошувати за свою поведінку роки тому.
– Вибач, я не знав, що втрачаю.
– Так, справді не знав, – погодилася я.
– Я люблю тебе і хочу все вернути.
– Але у мене син… і чоловік.
– То й що? будемо жити разом, а дитину я прийму, як свою.
– Тобі не треба цього робити.
– Але я хочу аби ти була поруч.
– Тобі не треба приймати сина, як свого, бо Василько – твоя дитина.
– І ти мовчала.
– Чого ж мовчала, ти пригадай, як ми розійшлися.
Матвій замовк. А я вперше верталася додому мов на крилах, летіла, мов пух, нарешті я розповім Сергію все.
– Як не мій син?
– Отак, не твій. Я не знала, що при надії, коли почала з тобою зустрічатися, а далі вирішила, що це твоя дитина, проте, з кожним днем я бачу в Василькові риси Матвія, а не твої.
– Але я люблю дитину і він мене любить.
– Немає нікого ріднішого за батька, вибач, але ти не він.
– Не він? Я няньчив сина ночами, коли ти спала, я гуляю з ним, я воджу на гуртки, я його всім забезпечую.
– Досить те все перелічувати. Ми йдемо.
– Але я проти. Я не хочу вас втрачати. Я готовий пробачити твій обман, але не руйнуй нашу родину.
– Ні, я не можу більше так жити.
Може, я й перегинала палицю, але вперше за багато років я змогла виговоритися. Буває таке, що людська ідеальність дратує, це у мене було з Сергієм.
Ми переїхали до Матвія і Василько спочатку сумував за батьком, але я була певна, що все у нас налагодиться і буде в тисячу разів краще, ніж з Сергієм.
Якось я йшла з роботи і побачила його з собакою і зраділа. Він такий, що хоче про когось піклуватися, я певна, що він цього собаку взяв з притулку, отже, все у нього буде добре.
Мені варто зосередитися на тому, як ми живемо з Матвієм.
Коли ми зустрічалися і час від часу жили разом, то я не бачила аж так детально чоловіка в побуті. Виявилося, що він складує горнятка і тарілки біля ноутбука. Не опускає за собою сидіння, не витирає дзеркало і підлогу після душу, але найбільше – він не розвішує рушники після купання, а кладе їх на гачок мокрісінькими.
Коли я роблю зауваження, то він ще й не вдоволений, адже йому комфортно.
– Піди погуляй з сином.
– Я йому купив круту гру, хай сидить вдома.
– Потрібні гроші.
– Але ж я давав тобі.
– То й що? Потрібно ще, його в школу збирати треба.
Він не цікавився сином. Я думала, що пройде пару місяців і він відчує любов, турботу. Але ні.
Він був окремо в своєму світі і час від часу виходив аби погладити Василька по голові і взяти з кухні ще бутерброди.
– Може, поїдемо кудись на літо?, – спитала я його.
– Куди? У мене робота. Я не маю часу.
Ми з Сергієм теж не часто десь бували, але ввесь час сидіти в хаті, бо Матвій працював з дому, я теж не хотіла.
Тепер мені доводилося гуляти з сином після важкої роботи, купувати продукти і готувати їсти. На допомогу чоловіка не варто було розраховувати, адже у нього важливі проєкти.
Мені здавалося, що ми переїхали з одного життя в інше і не в краще. Коли я була проти чогось, то Матвій не обдумував, що не так, а казав:
– Я тебе не тримаю.
Мені приходилося самій триматися за Матвія. Але мені таке не подобалося, адже я знала, що може бути краще.
Син теж капризував, він хотів до Сергія, казав, що йому тато лише він, а Матвій йому ніхто.
Я так раділа, що маю чисту совість, а тепер виходило, що маю ще купу клопоту. Не раз я думала вернутися до Сергія, попросити пробачення і почати все з початку. Моє кохання до Матвія дуже швидко вивітрилося.
І я пішла до Сергія перепрошувати.
Він відкрив двері і здивовано закліпав очима.
– Впустиш?, – спитала я.
– Ні, ми на прогулянку з Бімом.
– Бім?
– Так, мій собака.
– Тоді поговоримо по дорозі.
– Я не проти, – він закрив двері і ми пішли в парк.
Я розповідала все, як на духу, що помилилася, що зрозуміла, як мені було з ним добре, як сумує Василько, як ми обоє хочемо вернутися.
– Пробач мені, дитина любить тебе і не може полюбити Матвія.
– Я теж за ним сумую.
– То що скажеш? Ми можемо переїхати до тебе?
– Ні.
– Що? В тебе хтось є?
– Є, і я не хочу поспішити і помилитися знову. Василька можеш приводити, я дуже за ним скучив.
Я не могла повірити, що все так. Якісь пів року і він мене забув? Він клявся, що любитиме мене вічно!
Василько дуже зрадів, що Сергій буде з ним гуляти. Приходить і розповідає, як бігав з Бімом, як було весело, каже, що вони гуляють ще з Ритою. Вона купує йому морозиво і каже, що скоро у нього буде братик або сестричка.
– Мамо, я буду з ними гуляти, правда ж ти мене будеш відпускати?
– Так, звичайно.
Я радію, що він після школи біжить до Сергія, Рита за ним приглядає, бо я працюю до шостої, ще беру підробітки на вечір. Мені треба багато працювати, бо за все треба платити, а оренда зараз дуже дорога. Матвій мені не допомагає, каже, що кожен платить за свій вибір. Я не розумію, чому я маю переплачувати?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
