— Ти що, знову занедужав? — голос Марини тремтів, ніби вітер у вікні. — А чого досі тут? Тобі мене не шкода?! Кожного разу одне й те саме!
— Марино, заспокойся, — Андрій стояв у коридорі, тримаючи телефон біля вуха, а я чула кожен звук бо ж розмовлв він зі мною. — Я вже зібрався. Чекав тебе аби ти мене підвезла. Зле мені дуже.
— Я тебе підвезла? Та я й за кілометр до тебе не підійду. Не вистачало і мені занедужати. так, давай іди вже до неї, мені після тебе ще хату провітрювати і вимивати тут усе!
— Може я цього разу вдома відлежусь. Чого мені щоразу їхати до мами?
— Ти смішний? Я тобі казала, що нічого в цьому не розумію. Що тобі давати і коли. Та й сама занедужати можу! Збирай речі. Іди до неї. Нехай вона тебе лікує, годує, пестить. Мені це не потрібно!
Тиша. Потім звук застібаної блискавки. Двері грюкнули. І ось він уже в мене на порозі — з рюкзаком за плечима, блідий, з температурою.
Я стояла в коридорі своєї маленької квартири на околиці Києва, тримаючи в руках чайник, що щойно закипів. Андрій, мій молодший син, опустив очі, намагаючись усміхнутися. Чотири роки тому він одружився з Оленою — тихою дівчиною з великими карими очима, яка завжди трималася трохи осторонь.
Ми з нею ніколи не були близькими. Привітання на свята, обмін подарунками — і все. Вона не дзвонила першою, я не нав’язувалася. Але я помітила: в її погляді завжди була якась обережність, ніби вона чекала підступу.
Раніше Андрій приїжджав до мене щотижня. Ми разом ходили в супермаркет, купували продукти на цілий тиждень. Він допомагав носити важкі сумки, лагодив кран на кухні, просто сидів за столом і розповідав про роботу.
Я знала: тепер, коли він одружений, бачитимемося рідше. Але хоча б раз на тиждень — кілька годин — це ж не забагато просити?
Та Олена влаштовувала сцени через дрібниці. То не вірила, що він справді до мене їде. То раптом їй терміново щось від нього потрібно. То дзвонила кожні пів години, перевіряючи, де він і з ким.
Їй здавалося, що я налаштовую сина проти неї. Але Андрія налаштувати неможливо — він твердий, як кремінь. А я ніколи не лізла в їхні справи. Знаю: потім я ж і буду винна.
Можна було б списати все на молодість, на імпульсивність, на те, що вона хоче весь час проводити з ним удвох. Якби не одне “але”. Щойно Андрій трохи занедужав — Олена збирала йому сумку і відправляла до мене.
— Мамо, привіт, — Андрій зайшов, поставив рюкзак біля дверей. — Олена сказала, що тут мені буде легше. Ти ж у мене чарівниця.
Я мовчки взяла його за руку — гаряча. Температура. Знову.
— Іди лягай. Зараз супчик зварю.
Він кивнув, не сперечаючись. Я пішла на кухню, поставила каструлю на плиту. Думки крутилися в голові. Чому саме до мене? Чому не разом? У них же ні кота, ні собаки, ні дитини.
Рік тому я допомогла їм узяти квартиру в кредит — велику, на нову квартиру в новобудові. Хотіли якомога швидше закрити борг, тому дітей відкладали. “Спочатку стабільність”, — казав Андрій. Я розуміла. Але це.
Перший раз, коли він приїхав з сумкою, я подумала: ну все, розійшлися. Серце стиснулося. А потім дізналася правду — і слова втратила.
— Вона боїться, мамо, — пояснював Андрій, лежачи на дивані під пледом. — Каже, що не впорається. Вночі не спить, якщо я кашляю. Поки я одужаю, сама зляже.
— А ти її питав, чому не залишитися вдома? — я поставила перед ним чашку чаю з малиною.
— Питав. Каже, що вдома їй важче. Тут спокійніше.
Я мовчала. Шість днів він був у мене. Олена не прийшла жодного разу. Навіть фруктів не принесла. Тільки дзвонила: “Як він? Що їв? Чи пив ліки?” Контролювала. А коли він одужав — зібрала сумку і забрала.
Так і пішло. Трохи що — до мами. Застуда, голова болить, спина ниє після роботи — все до мене.
— Андрію, — сказала я якось увечері, коли ми сиділи за столом, — а Олена теж до своїх батьків їде, коли погано почувається?
Він похитав головою.
— Ні. Вона вдома лежить. Я про неї піклуюся. Чай ношу, суп варю, ліки даю.
— А ти чому не можеш вдома одужати?
Він знизав плечима.
— Вона каже, що так краще. Для всіх.
Я подивилася на нього довго.
— І ти віриш?
Він відвів погляд.
— Мамо, не починай.
Але я вже почала.
— Це не сім’я, синку. У здоров’ї — разом. У біді — нарізно. Що буде, коли щось серйозніше? Коли мене не стане?
Він сміявся спочатку. Відмахувався.
— Мамо, ти драматизуєш. Ми молоді. Все владнаємо.
Але я бачила: замислюється. Очі сумніші стали. Рідше посміхається.
Одного разу, коли він знову приїхав — цього разу з болем у горлі, — я не стрималася. Сіла навпроти, взяла його за руку.
— Андрію, послухай мене. Олена не хоче труднощів. Відправляє тебе до мене, бо тут легше. Хтось інший піклується. А ти її виправдовуєш. Але подумай: а якщо завтра щось серйозне? Хто буде поруч?
Він мовчав. Довго.
— Я не знаю, мамо. Я люблю її.
Я не відповіла. Просто обняла.
Минуло ще кілька місяців. Він приїжджав частіше. Не тільки коли хворів. Просто так. “Поговорити хочу”, — казав. Сідали на кухні, пили чай.
Розмовляли.
— Мамо, пам’ятаєш, як ми в магазин ходили? — питав він. — Ти завжди знала, що купити. А Олена вона інша. Вона боїться всього. Боїться, що я піду. Боїться, що ти мене проти неї налаштуєш.
— А ти їй казав, що я такого не роблю?
— Казав. Вона не вірить.
— А ти віриш їй?
Він зітхнув.акого я точно ніколи не пробачу. Він моя дитина. Доросла, але дитина. І яка я буду мати. якщо дозволю йому жити далі із цією Оленою?
ну от скажіть, ви б таке стерпіли?
Головна картинка ілюстратвина.
— Не знаю.
Не було його у мене рік напевне, я вже й заспокоїлась, думаю все, подорослішали, притерлись одне до одного, звикли. Але тиждень тому знову син із сумкою до мене на поріг. Ледь зайшов.
Я до нього а він уже й не тямить де є. Мусила швидку викликати, бо йому геть зле стало. У стаціонарі він тиждень лежить, ледь із того світу повернули, а невісточка моя лиш телефонує і питає, що там і як.
— А може, ти, двічино приїдеш сама? – кажу їй, – Та скільки це вже можна? Ти не бачила в якому стані ти його до мене відправляла? Добре, що додому дійшов, а якби де по дорозі? Та що ти за дружина така, зрештою
– Тому і не хочу приходити, бо ви мені будете влаштовувати сцени. Бо я вам ніколи не подобалась. Ви свого синочка ладні на руках носити. Як щось не так, то я винна в усьому. Ви краще знаєте усе на світі. То які до мене питання? Ви хотіли довести, що ви краща, так доводьте. – і кинула слухавку.
Я так і сіла. та я їй у житті слова не сказала кривого окрім як Оленко і Оленочко. Та я працюю на двох роботах, бо взяла на себе кредит за квартиру у якій вони живуть. та я не втручалась у цей їхній балаган сімейний тільки тому, що поважала вибір сина свого.
Але зараз розумію – треба втрутитись. Тепер я все зроблю, аби мій син її залишив. Такого я точно терпіти не буду. Такого я точно їй ніколи не пробачу.
Він моя дитина. Так, дорослий чоловік, але моя дитина. І яка то я буду мати, якщо дозволю йому і далі жити із цією Оленою. Все зроблю, але він із нею розлучиться.
Ну от скажіть, ви б таке терпіли?
Головна картинка ілюстративна.
